Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Де його шукати? Жити чистому серед нечистих — неприродно й негідно. Але й бути таким, як усі, без тіні гідності, теж нестерпно. Велика помилка гадати, ніби юрба однорідна й безлика. Якби це було так, її легко було б схилити до добра й любові. Але юрбу можна підкорити лише страхом, як кожного з нас. Страх знає наше слабке місце. За Христом пішли не від страху. Він викликав подив не чудесами. Він робив їх не для того, щоб привернути увагу, а щоб допомогти людям. Та й чудеса його були прості: нагодувати, напоїти, зцілити. Але навіть він не зміг усім допомогти й обіцяв повернутись. А його пришестя чекають зі страхом.
АВТОПОРТРЕТ НА ТЛІ УЯВНОГО ПЕЙЗАЖУ. Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями і кущами терну коло плотів. Я стою лицем до лісу, який теж цвіте черешнями й терном. І небо так само строкате.
Але на знімку нема ні мене, ні квітучих садів. Чорна пляма на сірому тлі й вивернутий камінь, схожий на чобіт. Чорна пляма — це не я. Мене не було, коли фотографували. Й Урожа з його садами теж не було тієї хвилі. Все замінила пустеля. Вона прибігла і стала між мною і лісом.
А фотограф після того випадку більше не приходив. Він посварився з Богом і тепер будує Вавилонську вежу. Та й нам, певно, уже не вдасться порозумітись. Кожен, хто бачить ці фотографії, каже, що то море. Колись, у якусь там еру, тут і справді було море.
ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ З КОЖНИМ. Світ після дощу нагадує дитину, котра щойно перестала плакати. Вона забуває свій плач так само легко, як ми похмуре небо. Чому ж ми не прощаємо іншим того прикрого враження, яке вони на нас справляють? Зникає тягуча нудьга буття, страх перед смертю — «Радість, радість, іскро Божа!» То неправда, що щастя не існує. Воно — нетривке. Все на світі нетривке. Вічно безхмарне небо перетворює душу в пустелю.
ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ. Чи легко думати про Бога, коли у нас нема дверей, за якими можна надійно зосередитись?
Як ми можемо все життя мріяти про власний острів, коли у нас нема навіть даху над головою? Адже в нас у крові впевненість, що ми не досягнемо нічого. Страх фізичного знищення зробив нас блідими відбитками людини. Тільки самопожертва вбогих духом, які ніколи не стануть багатими, — знак Бога, чого б ми могли досягнути, якби хотіли.
ТЕ, ЩО МОГЛО БИ СТАТИСЯ ЗІ МНОЮ. У семимісячному віці я пережила клінічну смерть.
У 18 років мене зустріла жінка й сказала: «Віднеси цього листа в отой будинок, у таку-то квартиру». Я глянула на той будинок і відмовилася. Він був напівзруйнований і брудний. Через місяць там розкрили страшний злочин: у підвалі знайшли трупи замордованих дівчат. Комусь було потрібно, щоб я не піддалась автоматизму.
У 19 років посеред білого дня якийсь маньяк приставив мені ножа до спини. Я торкнулася цього ножа. Це був столовий ніж, з округлим кінцем. На щастя, над’їхала машина, і я втекла.
Три різні випадки. Саме випадки, бо смерть не може бути випадковою. Вона приходить тоді, коли їй велять.
ЩО Ж УСЕ-ТАКИ З НАМИ ТРАПИЛОСЬ? Портрети людей часів Ренесансу випромінюють духовність. Настає сімнадцяте століття, і світло гасне. Людство ховається від сонця, запалює світильники. Пейзаж за вікном втрачає перспективу. Що ж утратили ми, що примусило нас ховатись?
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Друзі, як завжди, далеко, пишуть мені листи. Ми вже не чекаємо від долі разючих змін. Ми боїмось нещастя і хочемо втримати те, що належить нам по праву: спокій і почуття власної гідності. Ми й досі не схожі на інших, але руки наших дітей стримують нас. Ми маємо кого захищати. У нас є нарешті ті, кому ми потрібні. Ми дедалі рідше купуємо дорогі альбоми, платівки, прикраси, дбаючи про те, щоб наші діти мали молоко й іграшки. Ми виростимо наших дітей і вернемось кожен у свій Уріж, щоб нікому не заважати.
ГОЛОС, ЯКИЙ ЖИВЕ В МЕНІ, ЧИ ЯКАСЬ ІНША ІСТОТА каже ось що:
— Ти боїшся, щоб тебе не спитали, що ти встигла зробити у свої тридцять років. Через те ховаєшся, хоч таке питання може поставити хтось із твоїх п’яних знайомих, і сказати, що ти не мовчала, або мовчала, коли слід було…
Я зараз відповім своєму п’яному знайомому:
— Боюся, бо знаю, що зло накопичується в душі, як отрута, і до нього звикаєш. Боюся звикнутися з ним. А мовчати чи не мовчати ніхто мене не змушував. Я не знаю, що таке «коли слід було». Це — вислів з рабського лексикону.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Крісло, в якому я оце пишу, куплене в комісійному магазині за п’ять карбованців. Воно саморобне. Високе, з поручнями і прямою спинкою, оббите червоним плюшем, що вже трохи обдерся. Думаю, що його зробив якийсь дід і провів у ньому немало днів, дивлячись на захід сонця за дахами міста. А коли помер, то спадкоємці відвезли крісло в комісійний магазин і, певно, дуже лаялись, що його оцінили так дешево. Купу старих книжок викинули просто на вулицю, де їх попідбирали перехожі. У квартирі хтось поселився і забілив стіни, які зберігали відбитки пальців старого.
Вночі у кріслі, певно, спав песик. Чи відшукав він свого господаря між зірками? Чи не заблукав?
ТЕ, ЩО БУВАЄ ЩОДНЯ. Мені доводиться думати, про що ж писати далі.
Донька збирає на подвір'ї пір’я голубів та ворон і приносить мені. Я ставлю його в глечик і думаю, навіщо воно нам.
Купую на ринку квіти і теж думаю, навіщо вони мені, мертві.
Іноді здається, що іграшці, певно, прикро лежати на підлозі, й кладу її на місце. Або книжці теж прикро, що її не купують, бо вона пошарпана, та ще й сьомий
