Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Дядько Прокіп, старший гайдук пана воєводи, з місцевих (казали з Карпат, де він колись був файним леґенем), пильно подивився на Марину.

— Буде так, як ти велиш, панночко. Господь тебе не обділить своєю милістю — спасіння старця тобі неодмінно зарахується.

І старець сидів у замку тихо, як миша в ожереді. З веління Марини його навіть добре годували. А вже коли отець з царевичем, зібравши військо, залишили Самбір, вирушивши в похід на Москву, веліла (правда, перед тим порадившись з матір’ю, — ненька їй не перечила) випустити старця на волю. І дати йому злоті, аби він міг найняти підводу до Києва, — на його старі ноги дорога була неблизькою.

Старець на прощання (як його випустили з підземелля і тицьнули злоті, аби він найняв підводу до Києва) просив передати добрій панночці, що кланяється низько...

Згодом у чолобитній на ім’я царя Василія Шуйського старець Варлаам підкреслить: «...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала».

Але про ту чолобитну Марина вже не буде знати. А згодом і її самої вже не буде в цьому світі, але те, що вона врятувала старця, Божу людину, котрий обзивав її коханого самозванцем, не забудеться.

Згадає Марина Мнішек невгамовного старця — чомусь раптом згадає, — коли її позбавлять трону, привселюдно повісять її синочка як якогось «ворьонка», а її саму обізвуть «воровкой», згадає старця Варлаама за кілька день до свого мученицького кінця у башті восьмого яруса Коломенського кремля, і на якусь мить її душа просвітліє від тієї згадки. Їй стане — теж на мить — легше. Що вона недарма в цьому світі жила — хай і одне життя, проте людське — а таки врятувала. А це не мало, адже іншим, буває, і цього не дано.

— Доля-доленька, — повчала її бабця Софія, — це, щоби ти відала, моя гарненька чічка, щастя-талан. Кажуть, це жіночка така: добра, хороша, чепурна, гожа, до роботи беручка і не лінива. А як доля лиха — то жіночка завжди заспана, нечесана, невмивана. Що не робить, а все спить. Та й робить через пень-колоду. От такій людині й не щастить у житті, бо доля у неї такая: коли не спить, то все позіхає, ротика свого деручи... Тому й кажуть: одним сиплеться зерно, а другим полова.

Хитаючи маленькою сивою голівкою, тихо-журно виводила:

— А в мене яка доля?! — доскіпувалася Маринка. — Лиха чи...

— Господь з тобою, що ти кажеш таке? — жахалася добра бабця. — Твоя доля — гарна жіночка щасна. Вона дбає, аби в тебе в господі все водилося, а нивка твоя врожаїлась...

— Ба-абусю, — сміялась Маринка, — у мене не господа, а — замок. Королівський. Та й нивки в мене немає, я ж не селянка. Я — графиня.

— Це так, до слова в мене вихопилося — про господу і нивку. А ти хоч і графиня, а все їдно маєш оброблювати свою нивку в житті. Ту, що тобі, як і всім нам, послав Господь.

— Для цього у нас слуг повно, усіляких робітників.

— А все їдно маєш нивку свою сама оброблювати. Тому й стережися — доля твоя хоч і щасна, але її треба оберігати. Бо її можуть і той, викрасти.

— Хто це мою долю може викрасти?

— Коби я відала. Мабуть, злі люди. Злі та лихі.

— І гайдуки тоді не захистять?

— І гайдуки... Та й де набереш на всі випадки гайдуків. От ти квіткою квітнеш, а в житті... Хіба ж такі суховії бувають. А від лихої долі й мури замку не захистять.

— А можна мені побачити свою долю?

— Чого ніц, того ніц... Про свою долю можна лише дізнатися. Та й то... Як підслухаєш розмову віщих птахів.

— А де їх можна... підслухати?

— Коби я знала... Віщих птахів Господь посилає. Та ти не думай чого такого... Кожному Господь посилає порівну: і радість, і біду.

— А нащо біда?

— Людина все мусить спізнати.

— А я не хочу біди!

— Хто її хоче, дитино моя. Але вона у всіх буває.

— У всіх, та не у всіх. Я велю варті краще пильнувати замок, і не проникне у нього біда!

Марині з бабцею було гарно, затишно, і хоч вона була графиня, а бабця проста селянка, але відчувала до неї приязнь, як до рідної людини. Бо все життя бабця Софія була з нею — приймала її народження (вона ж ще й повитуха) і потім оберігала, як добрий янгол, навчала її уму-розуму — по-своєму, звичайно, і потай, щоб граф Мнішек чого не запідозрив та не заборонив Марині з селянкою знатися.

Матінка, бувало, сердилася:

— Що ти віриш тій старій карзі, бабі-язі?. Та й хто вона, а хто ти — згадай! Ти графиня знатного в королівстві роду, а вона... Холопка, яка з нашої милості у твоїх няньках ходить... Чого ти так горнешся до неї? От велю її вигнати геть, і її виженуть геть!