Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Коханці — дещо, правда, винувато, сказав:

— Ти, Ксюшечко, той... вибач, спокуслива і на любов та ласку багата. Рада б душа в рай та... гріхи не пускають. Солодкі були з тобою ніченьки, але... Пора і честь знати. Тесть погрожує дочку свою не привезти до Москви. А мені без Марини аж ніяк не можна. Втюрився я в неї зело. Два роки звідтоді минає, а забути воєводину дщер несила. Тож настав нам той... час розлучатися...

Ксенія — в плач. Діло звичне для дівиць, коли їх кидають. А раптом розчулить коханця слізьми горючими? Але... Не на того напала. Була вона не першою (і, вочевидь, не останньою), яку Дмитрій кидав. (Навіть будучи монахом, той... крутив з монахинями.) Тож звик до сліз покинутих коханок на кшталт «Я тобі віддала... молодість свою, повірила тобі, а ти...»

Це швидко збагнула Ксенія (та й згадала під руку поговірку «Москва сльозам не вірить»). Урвавши лиття рясних сліз, вдалася до іншого, на її думку, ефективнішого способу, аби вплинути на зрадливого коханця — кинулася його азартно дубасити. Власне, кігтиками гострими шкрябати йому, безсовісному, противнюще його лице. Але й Дмитрій — не промах. Та й мав він вже таку мороку — вдруге не дасть себе пошкрябати. Негоже-бо цареві ходити з пошкрябаним лицем — воно ж у нього державне. Не лише його особисте лице, а й лице всього царства-державства. Відскочивши від нігтів Ксенії, гукнув варту. Капітан Маржерет із своїми молодцями виявився на висоті — Ксенію встигли відтягти від його величності, перш ніж вона встигла нанести шкоду його державному лицю.

— Не дурій, дівко! Та й крім царя мужиків на Русі вистачає — слава Богу. А з царем... Побалувалася і досить. Оближися та втрися. А будеш зайве пасталакати, намагатимешся цареві його яснії державні баньки виколупати — пеняй тоді на себе!

Ксенія й здалася. Цар відійшов, але все одно — для порядку — велів відправити коханку в один із віддалених жіночих монастирів, де вона, казатимуть, потім і народить синочка — викапаний Дмитрій. А цар через якийсь час після розлучення з Ксенією знову відчув себе святим та непорочним і як і раніше слав та слав гінців до Самбора, підганяючи воєводу Мнішека швидше виїхати зі своєю дочкою до Москви, де він потерпає без коханої Марини. «Дня-деньочка немає, щоби я про Маринку зело кріпко не думав», — клястиметься в своїх посланнях Мнішекам.

І це була правда. Навіть тоді, коли Дмитрій інших жіночок кріпко-міцно обіймав та милував-цілував. Це до кінця свого чернечого життя із солодким щемом і тугою згадуватиме — царські милування — Годунова дочка.

Крім вістей про царські походеньки, у Самбір до Мнішеків надходили й інші вісті, вже серйозніші. А часом і суперечливі. І це вже були не квіточки на кшталт молодечих забавок царя з Годуновою дочкою, а ягідки.

З одного боку, запевняли, що народ — «москва» — його любить і «ласкає», а з другого — пересуджували, що він — народ, «москва», — не зовсім і довіряє новому цареві. Чому? Воєвода, міркуючи так і сяк, губився у здогадках: любить народ, «ласкає» царя і в той же час йому... не довіряє. Дивно. Дуже дивно. Щось має бути одне з двох. Більше того, пащекували — ну й народ! — буцімто Дмитрія попри все підозрюють у самозванстві. Отакої! Знову кінці з кінцями не сходяться. Визнали його як законного царя, як істинного сина царя Івана і... І підозрюють у самозванстві. Ну й народ! Ну й «москва».

Згодом воєвода переконався: ситуація з царем Дмитрієм таки є неоднозначною. Люблять та «ласкають» і в той же час підозрюють у самозванстві. Що, мовляв, він ніякий не Дмитрій, а — Гришка Отреп’єв, збіглий чернець.

Буцімто в Москві вже чимало невдоволених новим царем. За те, що він надто любить іноземців (на Русі їх ніколи не шанували, як і їхніх звичаїв, вважаючи їх чи не дикунськими, а все, що істинне, то руське), їсть і п’є лише з ними (хоча міри у «возлиянии» ніколи не перебирає), але гірше, що не дотримується постів. Ще й ходить в іноземному вбранні — гребує, руським, чи що? (З російських царів-імператорів на іноземне «платье» перейде цілком і повністю лише Петро Перший.) Музику завів якусь «не нашенську». (А яку треба було заводити? Та і яке це мало значення — чия музика? Музика є музика, і все тут!) Ще гірше передавали... Що, мовляв, Дмитрій хоче відібрати у православних монастирів їхні «достояния» (це вже монахи старалися і розповсюджували подібні чутки, відчувши, що новий цар їх не любить). Ще гіршими були чутки на рівні звинувачень: розтринькує державну скарбницю. Готується до війни з турками. Щось там на шведів нахваляється — аби догодити Сигізмунду, королю Польському. А ще — і це теж звучало як найбільше збочення царя — хоче женитися на полячці. («Хіба в Московії мало наречених?»)

Викликало тривогу й те, що серед незадоволених новим царем перед повів князь Василій Шуйський із знатного на Русі роду, який спить і бачить себе царем Русі. Це вже було й зовсім кепсько. Шуйський має свою партію в Москві, вельми впливовий боярин, може й лиха завдати Дмитрію. А він, безпечний, уваги на те не звертає — коли б не поплатився за свою сліпоту. Чи доброту.

Невдовзі після того, як Дмитрій в’їхав до Москви й облаштувався в Кремлі як новий владика царства, негадано розкрилася проти нього змова. Це ж треба! Лихі передчуття Юрія Мнішека — а він зазнайомився з Шуйським особисто, коли був у Москві, — швидко й підтвердилися. Шуйського, слава Богу, було викрито. В тому, що він поширював погані чутки про нового царя, казав, що він самозванець і хоче знищити на Русі православ’я, а натомість запровадити католицтво, адже служить полякам, а не руським... На щастя, князя-пліткаря схопили і віддали суду собору, що складався з духовенства, бояр та простих людей, — як собор рішить, так і буде. Воля його.

Князя Шуйського на тім соборі позбавили честі, відібрали в нього (і в його братів, теж учасників змови) маєток. Позбавили це