Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Молода перев’язувала старостів рушником, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.
І тільки після цього дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу, бо інакше це буде безчестям — та ще й доведеться відшкодувати матеріальні збитки за образу. Але й після заручин молоді спілкувалися виключно на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця (у деяких краях на забавках мали бути присутні батьки або старші родичі). Це не заважало молоді цілуватися та милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Дівчину, яка давала волю нестримному коханню, зневажатиме вся громада. Траплялося, що таких дівчат били мотуззям від дзвону. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізичної кари хлопця і дівчини за перелюбство.
На ознаку того, що дівчина і хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку для коси або вінок. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде до шлюбу — не буде щастя в подружньому житті.
А вже потім запрошені всідалися за щедро накриті столи, і починалося гульбище до пізньої ночі: всі їли, пили, веселилися і славили молодят, кажучи на їхню адресу багато гарних і теплих слів та побажань.
І звичайно ж співали. Багато і щедро — співучий народ український. Та й пісень знає — на всі випадки життя, радісні й сумні, веселі й печальні, — тисячі й тисячі. А найперше співали «Ой ти, дівчино, зарученая», що найбільше підходила до такої події.
«Ой ти, дівчино, зарученая, Чом же ти ходиш засмученая?» «Ой ходжу, ходжу засмученая, Що не за тебе зарученая!»Співали неспішно, з легким сумом і в той же час — якось це в них поєднувалося — з невмирущою бадьорістю.
«Ой ти, дівчино, словами блудиш — Сама не знаєш, кого ти любиш!» «Ой знаю, знаю, кого кохаю, Тільки не знаю, з ким жити маю! Ой знаю, знаю, із ким кохаюсь, Тільки не знаю, з ким повінчаюсь. Вийду на поле, гляну на море — Сама я бачу, що мені горе. Сама я бачу, чого я плачу: Свого милого в вічі не бачу. Буду стояти на тім камені, Поки не прийде милий до мене. Буду терпіти велику муку, Поки не скаже: «Дай, серце, руку!» Вийду на поле, на ту мураву, Де я з миленьким мала забаву. З різного цвіту вінки сплітала, Біленьким личком всіх чарувала. Ти присягався переді мною Буть моїм мужем, а я — жоною».Казали: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. У Марини шлюб склався добре, життя пішло наперекіс... Але всьому своя черга.
А ось слова з пісні про те, що «Свого милого в вічі не бачу», у випадку із заручинами Марини Мнішек, як ні до кого іншого, відповідають дійсності. І не були вони якоюсь там метафорою, а були вони правдою.
Баз мене мене женили...
Є така поговірка на Україні — вочевидь її знали і в Самборі року 1605-го. Та й нині трапляється, що одружують дівчину (або й жінку) без присутності молодого, і то не є парадоксом чи перебільшенням, чи якоюсь грою весільного обряду. Заручують (як і офіційно реєструють шлюб) без молодого, але за наявності офіційно завіреної його згоди — це якщо жених перебував... Ну, наприклад, на фронті (такі випадки траплялися в роки Другої світової), або коли жених бідував у лікарні в тяжкому стані і з якихось причин треба було негайно з ним оформити шлюб чи бодай заручини; у далекій мандрівці чи й у місцях ув’язнення — таке й нині трапляється, так зване «одруження за довідкою».
Подібна форма заручин була давним-давно відома — коли на обряді була присутня одна лише половина — наречена, а нареченого представляла його довірена особа.
Ось такі заручини відбулися і року 1605-го в сім’ї Мнішеків.
Наречений, він же московський цар Дмитрій Іванович, у Річ Посполиту з відомих причин приїхати не міг, а тому прислав на власні заручини довірену особу. Цар не міг залишити Москву і поїхати заручатися в чужу державу. Замість його величності, але з його згоди і за його монаршим повелінням в Річ Посполиту і поїхав високопоставлений його довірений. Та й не надавали московити якогось особливого значення заручинам, вважаючи, що головне дійство — вінчання — відбудеться у Москві, в кремлівських палатах. Але воєвода Мнішек наполіг — і тут його вищий світ королівства підтримав, — щоб заручини все ж відбулися, і відбулися на батьківщині молодої: не здійснивши акт заручин, молода не змогла б їхати до Москви. (Власне, вона змогла б, але вже як приватна особа, з якою ще невідомо, чи повінчається цар, — а раптом передумає? А вона припреться до нього в Москву — неслави тоді не оберешся. А так вона їхатиме заручена, вже майже його жона. І майже цариця, офіційна особа, яку Московське царство змушене буде зустрічати на найвищому рівні.)
Заручини вирішили
