Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

class="book">Але вигнати — хоч і нахвалялася — бабцю не збиралася, бо знала: ніхто так її дочку не береже, як та стара карга, знахарка і ворожея. За вірність і тримали Софію в графському замку. І це її — просту-простісіньку селянку. Софія ніколи не мала своєї сім’ї, як узяли її до Мнішеків у прислуги ще дівчиною, так і виросла в прислузі. І юність свою зустріла, і зістарилася. Сім’ю їй замінила Маринка, яку вона потай вважала за свою донечку...

Вже як посватався царевич Дмитрій, Марина й запитала свою добру няньку, яка у ворожінні мастачкою була:

— Чи буду я царицею? Поворожи мені, бабцю Софієчко...

— Будеш, будеш, дитино моя. Я вже потай од тебе на долю твою ворожила. Невзабарі станеш царицею, і року не мине, як висватають тебе на царство. Правда, в чужому краї се відбудеться.

У добрих очах бабці, що завше до Маринки зоріли двома зірочками ясними, раптом майнула якась тінь. Марина злякалася.

— Що, бабцю, що? — швидко запитала з серцем, що хололо.

— Будеш ти щасною, — гнула своє стара. — Але, даруй, недовго.

— Так тобі підказало твоє ворожіння?

— Так мені підказало моє ворожіння. Всього з гороб’ячий скік поцарствуєш.

— Що ти... мелеш?

— Якщо мелю — борошно буде. А кажу я так, бо брехати не звикла. Кажу, як ворожба моя підказує, — хоч карай мане за це, хоч милуй, а такечки й буде.

— А після того твого «буде» що ще... буде?

Але тут бабця негадано вколола собі пальчика (вона саме вишивала) і ойкнула. На білому полотні запломеніла червона крапелька. Бабця сунула пальчика до рота і більше не промовила й слова, хоч як не доскіпувалася в неї Марина про долю свою — як вона царицею стане.

Тільки другодні, хоч Марина й не питала її більше про свою долю, стара, зітхнувши, повернулася до перерваної розмови.

— Ой, Маринко, ой, дитинко, не ходила б ти в цариці...

— Піду, — як затялась Марина. — Така доля не кожному випадає — посісти царський престол — то чому маю від нього відмовлятися?

— На тім престолі всяко може бути. Та ще в чужому краї. Не своєю ти їм будеш, Маринко, Москві нам чужій. Тож і не повернешся ти з Москви тієї, з того царства-державства, далекого, чужого і лихого.

— Якщо не повернуся — а чого я маю в Самбір повертатися? — то виходить, що довіку буду царицею?

І зненацька аж розгнівалася, чого раніше з нею не траплялося.

— Не віщуй мені більше, не віщуй, бабцю! Про мою долю в Московії. Як буде — так хай і буде!

Вірна її нянька замугикала — як затужила:

Доле моя, доле, чом ти не такая, Ой чом ти не такая, як доля чужая...

Марина тоді й подумати не могла, що в далекій Московії, заперта в башті Коломенського кремля, вона пригадає цю пісню бабусі Софії, а пригадавши, заспіває, як заридає:

Доля моя, доле, чом ти не такая, Ой чом ти не такая, як доля чужая...

Але це буде потім, потім (та й чи буде?), а тоді, того дня над Кремлем Московським вже маяв червоний штандарт із чорним орлом. І той орел був віднині і її орлом. Дарма, що чорний, але з ним вона пов’язала свою долю, що її вже в неї не так і багато лишалося — на все про все одинадцять років.

А потім — віки вічності.

А над Самбором, над замком королівського старости, який вже був у Москві, ним завойованої, голубіло таке безтурботне небо її такої до того безтурботної юності та десь далеко-далеко в Карпатах, як відлуння (чи як сон її дитинства), грали трембіти — і що вони їй віщували? Від чого застерігали?..

ІV. І оголосили їх нареченою і нареченим...

«...От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов», — із казок, що їх розказувала Марині бабця Софія, як вони, бувало, зимовими вечорами, повними хуги й тріскучого морозу, тулились до теплої грубки, де воєводина дочка залюбки слухала казки...

«В цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.

Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складається із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин».

З весільної обрядовості

Заручини — обряд, за яким дівчина і хлопець, що мають намір одружитися, оголошуються нареченою і нареченим.

На Україні заручини ще називали (подекуди й нині називають) полюбини, хустки, рушники, сватанки. Це — заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб і водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності.

На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки й родичі. Усі всідалися до столу, а молодих виводили на посад. На хліб, накритий рушником, старший староста клав руку