Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

— Слухай, друже, як тобі не соромно? Ти ж мужчина.

— Мені набридло… — по-дитячому схлипнув Поль. — В аеродромний бар мені заходити не можна — там тільки для офіцерів. Тут я теж не людина… — Він рвучко обернувся до Суботіна.

— Ідіть, шеф! Перекажіть усе начальству! Нехай мене судять! — В очах його знову спалахнула ненависть. — Але буде суд і вам за ваші брудні справи! Буде!

Поль підвівся і не озираючись пішов до дверей.

— Цікаво? — тихо спитав Суботін.

— Дуже, — відповів Ганс.

— На добраніч. Я наздожену його. Щоб він, бува, там не вчинив скандалу…

На шосе Суботін наздогнав Поля і взяв під руку. Той не опирався. Мовчки вони дійшли до аеродрому. Суботін підштовхнув Поля вперед, і він благополучно проминув вартового, який про щось замислився.

Виліт курсантів було призначено в ніч на неділю. Суботін дізнався про це лише в п’ятницю ввечері і дуже занепокоївся.

Поки що він знав тільки одне: агентів закидатимуть парами одночасно з трьох літаків. Але досі не міг довідатися про місце, де їх скидатимуть. З деяких відомостей міг тільки здогадуватися, що районом дій шістьох агентів має стати Білорусія.

Суботін пішов до майора Лавенса, але той теж не знав точної адреси приземлення.

— Та й навіщо це вам? — глузливо спитав він. — Якщо не помиляюсь, ви ж самі не летите.

— Але ж мої люди повинні знати?

— Коли треба буде, їм скажуть, — відповів майор і, посміхаючись, додав: — На думку інструктора з стрибків, ваші хлопці хоробрі, як леви. їм, мабуть, байдуже, куди стрибати, хоч у пекло.

— Хоробрість, майоре Лавенс, не навчальний предмет. Вона або є у крові, або її немає, — із злістю сказав Суботін.

— О-о, наука про хоробрість не моя спеціальність, я — пас! — Майор, сміючись, підняв руки.

В цей час до кімнати ввійшов присадкуватий офіцер з погонами капітана. Побачивши майора з піднятими руками, він спитав:

— Розучуєте, майоре, улюблений жест німецьких генералів?

— Мені запропонували наукову дискусію про хоробрість, та я — алес капут.

Капітан здивовано подивився на Суботіна, що сидів, байдуже поглядаючи навколо.

— Це керівник групи російських смільчаків, — пояснив Лавенс.

— А-а! — капітан розсміявся. — Про ваших героїв на аеродромі складають легенди. Ви їхні підштанки перевіряли, все гаразд?

— До цього не дійшло! — Суботін теж розсміявся. Він вирішив підтримати веселий настрій американців. Може, це дасть змогу про щось довідатись. І він не помилився.

— А пам’ятаєте, майоре, отого рудого поляка? — Капітан ледве стримував сміх. — Цей поляк, — розповідав він, звертаючись уже до Суботіна, — під час нічного стрибка встиг зробити все, що роблять діти, коли сидять на горщику. На землі його шукають і не можуть знайти. Кричать, кличуть — зник поляк, та й годі! Цілу годину шукали, поки знайшли. Сидить наш поляк голісінький біля річки і білизну полоще… — Капітан аж зайшовся сміхом.

Реготали і Лавенс з Суботіним.

Тепер Суботін вирішив сам посмішити американців.

— Це що! — сказав він. — Я от чув про випадок дивовижніший. Закинули одного на Україну. Він приземлився… Можливо, теж білизну поправ і прийшов на призначене місце. Живе там день, другий. Від страху мало не вмирає. І вирішив: найкращий вихід — здатися. От він зупиняє на вулиці перехожого і каже йому: «Слухайте, я шпигун, відведіть мене куди слід». Перехожий від нього навтіки. Він до іншого: «Слухайте, я шпигун…» Коротше кажучи, його взяли і посадили в будинок для божевільних.

Американці реготали до сліз.

— Як же ви довідалися про цю «героїчну» пригоду? — запитав Лавенс.

— Кажуть, росіяни в своїх газетах фельєтон про це надрукували.

— Так, що не кажи, важка у вас робота! — сміючись зауважив Лавенс.

— Дорогий майоре, я все-таки іду в бар. — Капітан підвівся. — Чи не хочете за компанію? На годинку?

— На жаль! — майор показав на телефон. — Має дзвонити начальство.

Суботін вийшов разом з капітаном. Біля входу в бар вони зупинились.

— Може, зайдете? — спитав капітан.

— З задоволенням…

Вони сіли біля стойки і замовили коньяк. Через годину Суботіну уже було відомо, хто на аеродромі перший завжди знає точну адресу висадки шпигунів. Капітан розповів, що льотчики узнають адресу дуже просто — в метеобюро. Синоптикам першим сповіщають адресу.

Пізно вночі Суботін зайшов у метеобюро. Черговий спав, поклавши голову на руки. Суботін розбудив його і суворо спитав:

— Яка погода на моєму завтрашньому нічному маршруті?

— Це на Кіпр чи куди? — позіхаючи, спитав черговий.

— Який там Кіпр? У Радянський Союз!

— Радянський Союз… Радянський Союз… — белькотів черговий, шукаючи якийсь папірець. — От. На нуль годин перспектива на завтра виглядає так: район Барановичі — хмарність, дощ… взагалі те, що треба. Район Бреста теж, а от в районі Вітебська гірше: там буде ясно. Але нам сказали: польоти не відміняються. Точніші дані будуть завтра о п’ятнадцятій нуль-нуль.

— Дякую. На добраніч.

У суботу вранці на аеродром приїхав Гарц. У цей час курсанти під керівництвом інструктора з стрибків припасовували спорядження. Заняття провадилися на галявині поблизу будиночка, де жили курсанти. Суботін особисто перевіряв точність припасування і одночасно непомітно робив мікрознімки кожного курсанта. Помітивши машину Гарца, яка мчала до будиночка, Суботін наказав курсантам вишикуватись в шеренгу і зробив ще одно фото — групове.

Вийшло щось на зразок парадного огляду. Суботін підійшов до Гарца, що виліз з машини.

— У нас останнє заняття. Припасовуємо спорядження.

Гарц підійшов до шеренги.

— Здрастуйте, панове…

— Здрастуйте! — недружно відповіли курсанти.

Суботін зробив ще одне