Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

Суботін знизав плечима і, вдаючи ображеного, поглядав у вікно, за яким проносився акуратний пейзаж.

— Ви, бува, не з нового начальства? — із злістю в голосі спитав старий.

— Ні-ні, я тільки інженер.

— Ви розмовляєте німецькою мовою, мов американець.

— Нічого не поробиш — ознака часу. Доводиться ж з ними працювати.

— Слухайте… — Старик довірливо нахилився до Суботіна. — Скажіть, чому у нас тут, у Західній зоні, поводяться з росіянами так, наче перемогли не вони, а ми? Що, по-вашому, росіяни дурні і миритимуться з цим?

— Не розумію, про що ви кажете.

— Ах, не розумієте? — старий вихопив з кишені газету, розгорнув її. — Ось. Хочете прочитати?

— Ні. Я намагаюсь не читати газет.

— Ага! А чому? Ні, ви повинні читати, якщо ви справді воювали! Ви ж правду ногами узнали, поки до Німеччини добігли! Тут… — старий тицьнув пальцем у газету, — тут про Східну зону пишуть так, ніби росіяни — папуаси. А в мене рідний брат там від росіян землю одержав. Тут пишуть: росіяни тільки те й роблять, що розстрілюють німців. А брат пише, що його донька пішла вчитися в інститут у Берліні! Але справа навіть не в цьому. Брат пише, що все було б добре, якби із Заходу до них не засилали провокаторів, які підпалюють селянські будинки, вбивають активістів, не дають людям спокою. Хто це робить? Ви можете мені пояснити — хто?

Суботін знизав плечима.

— Не знаю…

— Ага, не знаєте? Добре… Тоді, може, ви, гер обер-лейтенанте, поясните мені інше? Я мав ферму і клаптик землі. Це належало моєму дідові, батькові, а потім — мені. Місяць тому прийшли американці. Вони вигнали мене з будинку у флігель, привезли робітників і почали будувати на моїй землі аеродром. Ось цими руками я засіяв свою землю. Все знищили. Ткнули мені пачку окупаційних марок і наказали: сиди тихо, а то гірше буде. її от я втретє їду в Мюнхен. їжджу шукати правди. А мене женуть у шию. Росіяни женуть? Ні. Женуть німці. Наші нові правителі і начальники. У кого ж тоді шукати захисту? Може, у росіян? Га? Такого неподобства в нашому житті ніколи не було! Ніколи! Чому росіяни не засилають сюди своїх паліїв? Я б їм сам показав, що палити. Будь ласка, — ангар, побудований на моєму лузі. — Старик махнув рукою. — І багато ще чого…

— Мабуть, росіяни такими справами не займаються, — задумливо сказав Суботін.

— Ну, звичайно, вони зайняті іншими справами. Брат пише: «Продавай ферму і переїжджай до мене. Одержиш землю, і працюватимемо разом». Але, виявляється, я вже не можу продати свою ферму!

Поїзд підходив до Мюнхена. Суботін розпрощався з стариком і попрямував до виходу, Від цієї випадкової дорожньої розмови йому стало легше: ні, містери, ніякі палії не допоможуть вам створити димову завісу для прикриття своїх брудних справ у Німеччині! Прості люди все добре бачать і розуміють…

Гарц чекав Суботіна. Не відповівши на його привітання, він роздратовано спитав:

— Чому так довго?

— Я їхав поїздом.

— А що з машиною?

— Пан Баришев поїхав на ній ще вчора.

— Куди? — Гарц злостився ще більше.

— Він мені про свої справи не доповідає.

— Повинен доповідати, — Гарц стукнув кулаком по столу. — Я, до речі, не розумію, пане Скворцов, чому ви не повідомили мене про те, що відбувається в школі.

— Все, що стосується роботи, ви знаєте.

— А я маю відомості, що Баришев весь час вам заважає.

— Я просто на це не звертаю уваги. Головне для мене — справа.

Гарц щось записав у блокноті.

— Добре, я цього пана швидко приборкаю.

— Коли почнемо закидати агентів? — спитав Суботін.

— Чому це вас хвилює? — насторожився Гарц.

— Мене хвилює, що курсанти досі не мають практичного уявлення про парашутні стрибки. Треба було б днів за три — чотири перед засилкою привезти їх на аеродром і кілька разів скинути з парашутом.

— Але ж їх цьому вчать у школі?

— Містер Гарц, не знаю, як ви, а я двічі стрибав з парашутом. Коли треба було вперше пірнати у безодню, все, що я вчив, вилетіло з голови. Як я стрибнув, сам не знаю.

Гарц замислився.

— Добре, подумаємо. А тепер — справа особлива. Хто з ваших курсантів оправляє найкраще враження?

— Гарасим Барков, — одразу відповів Суботін.

Гарц записав прізвище і сказав:

— Він іде в Росію особливим шляхом — буде Колумбом цього шляху. Людина він хоробра?

— Готовий до всього.

— Фізично сильний?

— Атлет.

— Чудово. Спеціально ним тепер, і займіться. Школу днів на десять доведеться лишити. Завтра привезіть сюди вашого хороброго: готуватимете його до подорожі.

Наступного дня Суботін привіз у Мюнхен Гарасима Баркова.

Вони пройшли до Гарца, і той буквально засипав курсанта питаннями. Барков витримав цей натиск спокійно, відповідав коротко, чітко і навіть трохи ліниво. Суботін помітив, що Гарц не витримує холодного погляду курсанта.

Нарешті Гарц припинив розпитування і, помовчавши, сказав:

— Операція, яка вам доручається, організаційно і технічно продумана ідеально. Але риск є риск. Можна і загинути. Чи готові ви до цього?

— Я вже давно готовий… та щось досі не гину.

Гарцу відповідь явно сподобалась, він глянув на курсанта з цікавістю і повагою.

— Добре. Ідіть у свій номер. Він поруч з моїм.

Не встигли Барков і Суботін розкласти речі у своєму двокімнатному номері, як до них прийшов Гарц у супроводі високого, неохайно одягненого чоловіка. Гарц вказав своєму супутникові на Баркова.