Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

— Розумію, — з готовністю відповів Суботін.

— Дуже добре. Я чомусь був упевнений, що ми зрозуміємо один одного. Але це не означає, що нашу агентуру не треба вчити всім запобіжним заходам. Мені сподобалось ваше останнє заняття, зокрема попередження, щоб курсанти не вірили сліпо з непогрішність документів, які для них будуть підготовлені. Цілком правильно. Я подумав: необхідно підказати, що, прибувши в Росію, їм самим треба діставати там надійні документи. При нагоді — вкрасти, а то й убити людину, документи якої можуть стати в пригоді. Правильно?

— Звичайно… — Суботін помовчав і зніяковіло додав: — От ви похвалили мене, а я ж до цього не додумався. Але вже на завтрашньому занятті я ретельно розроблю вашу думку. — Суботін відразу помітив, що Гарцу його лестощі сподобались.

Задоволено вислухавши їх, Гарц сказав:

— Тепер ще одна надзвичайно важлива обставина. Раніше, засилаючи агентуру, ми не дуже приховували те, що робимо це саме ми. Але після кожного провалу Москва зчиняє неймовірний галас. Тепер розроблена зовсім нова система. Ви знаєте, що тут у переміщених росіян є багато різних організацій. Так от, підготовлену агентуру ми формально ніби передамо одній з них. Це влаштовуватиме всіх. Російські організації скажено рвіться до цього пирога. Тож нехай вони сядуть за стіл. Але за це всі громи й блискавки з Москви спрямуємо на них. Зрозуміло?

Неважко догадатися, з якою напруженою увагою слухав усе це Суботін. Його непокоїла думка: чи знатиме він про відправку агентів? І раптом — о щастя! — Гарц каже:

— Сюди незабаром приїдуть керівники російської емігрантської організації. Саме вони відкриють курсантам тонкощі нашої нової системи. Після їхнього переїзду ми усунемо звідси всіх осіб американського підданства. Останні тижні школа буде, так би мовити, виключно російською. Ми свою оправу зробили і поступимося місцем іншим, як це зробив у свій час містер Мавр. — Гарц засміявся з свого жарту і вів далі: — Але без свого ока залишити школу ми не можемо. І ви, містер Скворцов, до самого кінця будете тут нашим оком.

Суботін не витримав і задоволено посміхнувся.

— Чого ви радієте? — здивовано спитав Гарц.

— Дуже хитро ви все придумали, — відповів Суботін. — Давно треба було.

— А Хауссон цьому довго чинив опір.

— Навіть не віриться, — Суботін знизав плечима.

— Факт. — Гарц зітхнув. — Немає нічого небезпечнішого, ніж консерватизм віку, коли людина зупиняється, а думає, що вона все ще йде.

На початку червня до школи прибули три діячі російської емігрантської організації — Баришев, Павлов і Соколовський. Баришев серед них був головним. Решта звертались до нього «пане голова», хоч він був наймолодшим — на вигляд років сорок п’ять. Поки в школі лишались Гарц і Хауссон, всі вони були тихі і смирні. Вперше пан Баришев показав зуби під час обговорення у Гарца процедури передачі їм школи Коли зайшла мова про юридичне становище Суботіна, Баришев сказав:

— Ми пана Скворцова не знаємо, але якщо він беззаперечно виконуватиме мої розпорядження, все буде в ажурі і…

— Стоп! — безцеремонно перебив його Гарц, стукнувши долонею по столу. — Слухайте, містер Баришев, що скажемо ми вам. Слухайте і добре запам’ятовуйте. Містера Скворцова знайшли ми для вас, а не навпаки. Містер Скворцов — єдина наша довірена особа в школі. Єдина! Зрозуміло?

Баришев слухняно кивнув головою.

— Ким юридично вважатимете ви його, нас не цікавить, і це не має ніякого значення. Але, наприклад, зв’язок з нами тримайте тільки через містера Скворцова. Будь-яке більш-менш важливе рішення ви приймаєте лише, порадившись із Скворцовим. Усе! Питання до мене є?

— Ні-ні, все цілком ясно, — приглушеним голосом відповів Баришев.

Незважаючи на це, коли Гарц і Хауссон поїхали в Мюнхен, Суботіну було нелегко ладнати з цими російськими панами. Баришев, хоч і виконував наказ Гарца, але поводився з Суботіним чванливо.

Одного разу Суботін посварився з ним через якусь зовсім незначну дрібницю. Баришев поступився, але сказав:

— Я змушений погодитись з вашою точкою зору, хоч зробити це мені важкувато. Адже я завжди пам’ятаю, що вас зараз могло і не бути серед нас, якби ви не натворили ділець у Радянській Армії. А ми вже тут не перший рік, ми люди невипадкові…

Суботіну кожного понеділка доводилось їздити у Мюнхен доповідати Гарцу про справи в школі. Щоразу Гарц запитував, як поводиться Баришев.

— Нормально, — ухильно відповідав Суботін. Він вирішив не скаржитися на Баришева: боявся, що це може ускладнити становище. Зрештою, заради справи можна перенести неприємності і більші, ніж ті, яких завдає цей мерзенний тип.

Наприкінці червня Гарц викликав Суботіна в Мюнхен серед тижня. Під час розмови по телефону Суботін спробував було послатися на спішні справи, але Гарц роздратовано перебив його:

— Я краще знаю, що важливіше! Виїздіть негайно!

Суботін виїхав дачним поїздом. У вагоні було порожньо. На наступній зупинці у вагон увійшов сивовусий літній німець в акуратно залатаному піджаку. На ногах у нього були грубі солдатські ботинки. Він пройшов через весь вагон і сів напроти Суботіна.

— Не заперечуєте? — запитав він, уже коли всівся.

Суботін розсміявся.

— Весь вагон — ваш…

Придивляючись до Суботіна і погладжуючи вуса, старий похмуро сказав:

— Не так давно весь світ був нашим, а потім… — Він замовк і підморгнув Суботіну.

— А що ж сталося потім? — посміхаючись, спитав Суботін.

— Ви служили в армії?

— Так.

— Офіцер?

— Так. Обер-лейтенант. А що?

— І ви ще питаєте в мене, що сталося потім. Це ви повинні мені сказати, а не я вам.

— Ну що тут неясного? Ми зазнали поразки.

— Що ви