Карбід - Андрій Степанович Любка

ретельно зачісував брудно-сиві волосинки, що колись мали колір густого й масного гною навесні, гребінцем, у якому бракувало кількох зубчиків. Упоравшись із цим, чоловік витягнув із шафи свій найкращий — вихідний — білий костюм і жовту сорочку з вишитими пальмами й шезлонгами на узбережжі. Хоч та й була з коротким рукавом, цього ніхто не мав помітити під піджаком. Нацупивши все це на себе, Тис дістав нові, ще запаковані житомирські шкарпетки. Ті були такі бездоганні, що учитель аж пожалів їх брати сьогодні, тому тимчасово натягнув учорашні, а нову пару залишив на понеділок: він же буде в туфлях, організаційна зустріч призначена в кабінеті мера, там роззуватися не треба, тож ніхто й не помітить. Тис узяв свої гостроносі черевики і, раз у раз спльовуючи на носок, доки не побачив у ньому своє тьмяне відображення, ретельно натер їх старою кофтою. Тоді надягнув на праву руку електронний годинник, після чого ще раз огледів себе й вирішив виходити з дому.

Лише заходилося на дванадцяту, а зустріч — як повідомив йому по телефону Ікар — було призначено аж на першу пополудні, але Тис усе одно вирішив йти: скніти ще годину вдома й так не було сенсу. До того ж він мусив іти пішки: негоже в білому святковому костюмі їздити на велосипеді. Впевненим кроком він вийшов з будинку, не попрощавшись із дружиною, яка досі хлюпалась у ванні. Уже на виході Тис надягнув чорні сонцезахисні окуляри, а що одне скельце в них трималося на доброму слові й постійно випадало, довелося йти, закинувши голову назад. Комусь навіть могло здатися, що вчитель високо її задирає, щоб нікого перед собою не бачити.

День був погожим і приємним, останні миті серпня вже не так докучали нестерпною спекою, повітря все більше нагадувало осінній оксамит, а трава й дерева поволі почали набирати пастельних відтінків. Місто завмерло, вулиці були порожніми й запорошеними, лише де-не-де на терасах кав'ярень сиділи невідомо чим змучені чоловіки, а бруківкою вулиці туди-сюди статечно походжав ворон. Завтра, в базарний день, усе тут перетвориться на Вавилон із різномовними криками, строкатим одягом, гудками клаксонів й іржанням циганських коней, але сьогодні Ведмедів тонув у літній дрімоті; господині поралися вдома, миючи вікна й готуючи різноманітні наїдки, діти гралися в тіні дерев на обійсті, а чоловіки спочивали чи дивилися в далеч. Завтра всі засновигають, закрутяться, витратять найбільші за все літо суми, готуючись до свята. Але не до Дня Незалежності — містян він майже не обходив: справжній шик кулінарії, новий одяг і святкові зачіски були атрибутами Дня Пресвятої Богородиці, храмового празника Ведмедева, який щороку святкували 28 серпня.

Тис поволі наблизився до центру міста, перейшов через площу Миру (закохано роздивившись закритий тканиною і готовий до урочистого відкриття Фонтан Єдності) і підійшов до міської ради. Годинник показував дванадцяту п'ятнадцять, до зустрічі залишалося ще сорок п'ять хвилин. Але на парковці перед мерією Тис побачив машину Ікара, синю тойоту Мірчі, тому вирішив, що компаньйони вже зібралися. Не вагаючись, він зайшов усередину міської ради, у потемках і прохолоді приміщення зняв із себе окуляри, заховав їх у кишеню, після чого повільно піднявся на другий поверх, де містилася приймальня міського голови Золтана Бартока.

Та виявилася відчиненою, Тис увійшов. Секретарки Зої Леонідівни на місці не було: вихідний. Та й не варто їй слухати такі конфіденційні розмови. В акваріумі плавали червонощокі помідори, наповнюючи кімнату пахощами квашеного щастя. Сонне царство порушувало лише цокання годинника, величезної і вкритої фальшивою позолотою стилізації під наручний годинник з ремінцем, що висів на стіні. Підійшовши до дверей кабінету мера, учитель почув звідти голоси, тож на мить загаявся, остерігаючись, що там можуть бути чужі люди. За дверима точилась розмова:

— ...але цей дурнуватий Чвак, ну я кажу вам, нам щось із ним треба вирішувати, так діла не буде, — долинув голос Мірчі. Почувши, як Геній Карпат назвав його прізвище, Тис нашорошив вуха.

— Я погоджуюся, — підтримала слова румуна Дохторка. — Якщо дорослий чоловік називає себе Тисом, то це вже привід звернутися до лікаря. А якщо він ще й виряджається у цей білий клоунський костюм зі смітника, то з ним на одному гектарі не хочеться знаходитися.

Така хамська й позбавлена смаку згадка про його вихідний костюм образила Тиса, який уже хотів було увірватися всередину і пояснити всім, хто тут автор епохального проекту, а хто — сірі, тупі й зажерливі обивателі, які навіть на одязі не розуміються. Але його зупинив голос Ікара, який вступився за товариша:

— Та ні, ви помиляєтеся. Я його ще зі школи знаю. Так, він, можливо, дещо дивакуватий і неохайний, і смердить від нього, — від почутого очі Тиса налилися кров'ю. — Але це хороший, добрий чоловік. Він нікому не зробить зла, такий навіть мухи не скривдить.

— Він-то хороший, але в якийсь момент цей придурок почне вимагати, щоб ми гнали українців через тунель у Європу. Як худобу. Такий фанатик навіть не завдасть собі клопоту запитати в людей, чи хочуть вони кудись нелегально втікати. Та клоун він, клоун! Нам потрібен тунель для контрабанди, а не для божевільних ідей! Він у будь-який момент може все знищити, вибовкавши комусь у генделику всю правду, цей хвалько зажене нас за ґрати! — не вгавала Дохторка.

— Спокійніше, спокійніше, — спробував загасити емоції міський голова. — Так, я згоден, що цей Чвак становить для нас певну небезпеку... Але що нам з ним робити, що робити?

— Треба його позбутися. Він — загроза, — холодно випалила Уляна Дмитрівна Крук.

— Не вистачає нам однієї загубленої душі, мало нам на совісті смерті Ичі? — обурився Ікар.

— Дорогенький мій, нагадаю тобі, що Ичі й так невідомо коли вийшов би з коми, а платити за підтримку його апаратом життєдіяльності доводилося мені, це раз, — підняла вказівний палець догори Дияволиця. — І два — у нас виникли непередбачувані витрати, а ви платити не хотіли. Тож не забувайте, що продаж органів Ичі врятував нас у фінансовій скруті.

Ігор і Йосип Ляхи схвально закивали головами, але Тис цього бачити не міг. На якусь мить запала тиша. Вражений і ошелешений, учитель стояв за дверима, боячись навіть поворохнутися.

— Так, а що ви пропонуєте, шановні, що пропонуєте? — на правах господаря кабінету намагався втримати розмову в конструктивному руслі мер Ведмедева.

— Його треба позбутися, от і все. Так нам буде спокійніше, — знову заговорила Дохторка.

—