Карбід - Андрій Степанович Любка
Таким чином, ніхто по-справжньому не хотів узяти цього композитора під свою опіку. Бо якби славити його почали угорці, то українці одразу б закинули їм, що основа його музики — наша, українська. А якби першими це зробили українці, то мадяри затикали б їм писки національністю Бейли. Та чи мають генії національність? Бути понад кордонами і шаблонами — важка доля в нашій частині світу, в Центральній Європі, де кожна розпочата тема закінчується конфліктом. Тож краще не починати жодних розмов, забути. Приблизно так і сталося з Бейлою: ніхто не хотів ним займатися, щоб не накликати на себе негараздів. Як наслідок: у Ведмедеві не було вулиці Бейли, пам'ятника йому, його твори не виконувалися на міських святах. Натомість у Бостоні був і пам'ятник, і фестиваль імені Бейли, і навіть філармонія названа на його честь. Що й не дивно, бо там не було мадярів і українців, які знову не змогли б ані поділити творчість Бейли, ані разом збагатитися нею, визнавши щось прекрасне, цінне, геніальне — спільним.
Тис і сам, бувало, подумував написати в «Зорю Ведмедева» статтю про Бейлу, закликати назвати вулицю його іменем і поставити погруддя в центрі. Але спочатку не наважувався, щоб зайвий раз не підгодовувати пиху мадярів, які досі по-імперськи вважали Ведмедів своїм містом (хоч ніколи протягом історії й не становили тут більшості). Та й щоб не заробити репутацію зрадника України, який продався за тридцять гривень гонорару. Відтак славив за шинквасом князів Святослава й Ігоря, чиїх ніг тут ніколи й близько не було.
А тепер учитель і поготів би не заступився за композитора. Бо вони стали конкурентами. А Ведмедів — містечко не аж таке велике і може мати лише одну людину, що ввійде в історію. І цією людиною мусив стати сам Тис, і саме з його — Михайла Олексійовича Чвака — іменем та життєписом у майбутньому мали бути пов'язані всі вулиці й публічні установи Ведмедева. Хоча, звичайно, в глибині душі Тис завжди відчував певну спорідненість із композитором Бейлою. Перш за все через те, що будь-яка сильна особистість повинна плисти проти течії, бути не такою, як усі. Поки всі наживалися на контрабанді й думали виключно про гроші, Тис жив бідним учителем, що турбувався не про себе, а про Україну. Своє лузерство він виправдовував непересічністю. І одразу ж пригадував собі на виправдання Бейлу, який замість бізнесу чи державної кар'єри був поглинутий музикою, що зробила його в підсумку безсмертним. Хто сьогодні пам'ятає імена митників, нотаріусів, міських голів, які сто років тому керували життям цієї околиці? Ніхто. Зате в Бостоні... А все тому, що Бейла плив проти течії.
Утім, власне з цією метафорою у житті Тиса були пов'язані не найкращі спогади. Колись давно-давно його батько Олекса, названий так у пам'ять про народного героя й месника Довбуша, наочно продемонстрував синові правила спокійного й щасливого життя. Був кінець травня, час, коли спека ще не така нестерпна, а людина ще не втомилася радіти теплу. Усією родиною вони відпочивали на Тисі, в мальовничому урочищі, яке облюбували ведмедівці. Вода в Тисі, найважливішій кровоносній судині, що сполучає Закарпаття з Балканами, оскільки впадає в Дунай уже на території Сербії, була чистою й літеплою. Батько покликав сина за собою, обіцяючи щось пояснити. «Давай спробуємо позмагатися, хто довше зможе плисти проти течії», — запропонував тоді Олекса Чвак своєму синові.
Чоловік і юнак, що вже були майже одного зросту, зайшли у воду по груди. Повернулися обличчям до течії, а коли батько подав знак, почали плисти. Спочатку Тисові здавалося, що плисти легко, але потім струмінь води почав перемагати, а сили — танути. Як не намагався хлопець, як не тужився, а найбільше, що йому вдалося — це залишатися на одному місці, не спливаючи вниз. Руки стали дерев'яними, а потім і цинковими, не хотіли підніматися, бракло повітря у грудях, а рот і ніс усе частіше хапали воду, що бурунилася навколо хлопця, як навколо скелі. Коли сили вичерпалися, Тис став на ноги і подивився на батька. Той голосно розсміявся і сказав, що він не втомився, бо перехитрив Тиса: насправді весь цей час стояв на ногах, трішки присівши і перекидаючи руками лише для вигляду, нібито пливе. А тим часом задоволено спостерігав за хлопцем, який боровся з течією, але зовсім скоро змучився і здався. «Запам'ятай, синку, — підсумував Олекса. — Ніколи не треба плисти проти течії, ніколи! Навіть якщо хтось запропонує тобі просто позмагатися, рішуче відкидай таку пропозицію, бо хто б не виграв у цьому змаганні, однаково буде дурнем і не здобуде нічого. Це позбавлене сенсу — плисти проти течії. Краще прилаштуватися під потік води й таким чином розігнатися, стати прудкішим і сильнішим. Ось де мудрість життя!».
І Тис запам'ятав це напучування. Щоправда, вважав його міщанським, пристосувальницьким, правилом слабаків і боягузів. Що ж, треба визнати: саме таким і був його батько, який прислужував кожній владі, ніколи не висловлюючи своєї думки. Якої в нього ніколи й не було. Бо пересічні люди не мають думок, вони — лише інструменти в руках пасіонаріїв, які змінюють світ. Таких, як він. Як Тис.
Про це вчитель думав того погожого серпневого ранку, у понеділок 17 серпня, за тиждень до Дня Незалежності України й урочистого відкриття Фонтана Єдності, коли викочував із сараю свій велосипед. Зщіпивши штанини, накинувши піджак і капелюх (ведмедівці навіть у найстрашнішу спеку понад усе цінували елегантність), Тис вирушив у напрямку площі Миру, щоб поцікавитися ходом робіт. Відколи до проекту долучилися брати Ляхи, роль Тиса обмежилася лише авторством ідеї. Тепер від нього ніхто нічого не хотів і не чекав. Навіть Марічкині обіди — що-що, а готувати вона вміла! — не цікавили Ігоря і Йосипа. Тисові не залишалося нічого іншого, як тонути у в'язкому неробстві і присвячувати весь свій час мріянню про майбутню велич і славу.
Зрештою, йому не було навіть з ким як слід поговорити. Усі компаньйони були зайняті власними справами і турботами, зустрічалися рідко, хоча мер з огляду на близькість будівництва заглядав до будки Ляхів щодня. Ця неможливість говорити, хвалитися, ділитися з іншими своїми думками й мріями палила Тиса зсередини. Навіть
