Карбід - Андрій Степанович Любка
Колись, безумовно, Тис розкаже дружині про грандіозний проект тунелю, але тільки коли настане слушний час. Не тепер. І не зараз. Наразі інформацію треба зберігати в таємниці, хоч язик вже й ой як чешеться! На щастя, Марічка не дуже й цікавилася проектом. Кілька разів, ясна річ, запитала, чому Тис так часто вештається навколо Фонтана, але чоловік лише відмахувався, кажучи, що всіляко підтримує будівництво епохального для міста Фонтана Єдності, що це він його вигадав, а міська влада підтримала. Аж у таку марнославну версію Марічка не вірила, але все одно тішилася, що Тис хоч чимось зайнятий і бодай не щодня п'яний.
Учитель жваво крутив педалі, підтверджуючи стару ведмедівську приповідку, що велосипед — це коли задниця їде, а ноги йдуть пішки. Центральна площа була порожньою, тривала пообідня сієста, і більшість ведмедівців воліла відлежуватися в прохолоді своїх осель. А з-поза будівельного паркана долинало монотонне гудіння установки, що невпинно прокладала тунель завдовжки в Тисову мрію. Озирнувшись і перевіривши, чи жодні сторонні очі не вистежують його, Тис відкрив хвіртку власним ключем, прошмигнув усередину й так само швидко замкнув за собою прохід. Тепер усе виглядало значно охайніше й серйозніше, ніж у часи покійного Ичі. Під дубом стояла будка-кабіна керування тунелепрокладувальною машиною, в якій і працювали на комп'ютері Ігор і Йосип Ляхи. Праворуч від неї у три ряди були складені метрові відрізки труб. Тепер їх уже було значно менше, ніж на початку робіт, адже більша частина тунелю вже була викладена. Ліворуч стояли дві вантажівки й апарат, що вимивав нагору землю. З нього бив вертикальний струмінь води, який наївні ведмедівці й сприймали за майбутній фонтан. Сама чаша Фонтана Єдності — досить, слід визнати, простенька й бідна — також лежала поруч, разом із фігурою красивої жінки, що мала символізувати Європу: з її рота, вух і лона мала витікати вода. У кутку майданчика, у найбільш непримітному місці, стояли два велетенські закриті ящики, в яких від світу Божого переховували вагонетки майбутнього потяга.
У кабіні сидів Йосип. Зауваживши Тиса, він на його появу ніяк не відреагував. Тобто кивками голови вони, звісно, привіталися одне з одним, але було очевидно, що маломовний будівельник не прагне спілкування. Учителеві здавалося, що ці будівельники, як і взагалі вся команда, ставляться до нього зневажливо, не поважають, насміхаються і стороняться. Але він заспокоював себе тим, що все це лише наслідок хвилювання і параної, бо з кожним днем напруга зростала: до відкриття фонтана залишалося кілька днів і ночей, що ставали безсонними. Тис трохи повештався майданчиком, розглядаючись довкола, а потім присів у затінку дуба. Все було чудово й згідно з графіком: тунель мав вилізти на угорській стороні вже до Дня Незалежності, потім під дубом нашвидкуруч мали встановити чашу фонтана й фігуру жінки-Європи, під'єднати це все до міського водогону — й запустити Фонтан Єдності. Уже за тиждень усе мало запрацювати.
Літня спека розморила вчителя, який сперся спиною на столітній дуб і кожною своєю клітинкою відчував вібрацію підземних робіт. Цей масаж був єлеєм на душу Тиса, адже тремтіння означало втілення його мрії, реалізацію його ідеї, кожен міліметр уперед насправді був кроком у безсмертя. Солодка дрімота огорнула вчителя, він накрив капелюхом своє обличчя і втомлено захропів, опустивши голову на груди. Уві сні він побачив свій тунель як дорогу в потойбічний, але кращий світ, а самого себе — Хароном, що перевозить душі людей. Зрештою, вихід українців у Європу через цей контрабандний лаз мав бути свого роду ініціацією, адже зайшовши з цього боку, вони потім виходили в іншу, омріяну, а отже — щасливу дійсність. Це було втіленням історичної «підземної залізниці» в США, коли негри-раби втікали в штати без рабовласництва, стаючи таким чином вільними. А хіба українці не схожі на чорних рабів, яких колючий дріт кордону відділяє від заможної дійсності Європи? Потрапити в яку можна буде, лише подолавши останнє випробування — тунель. У якому на великому човні сидітиме він, Тис. Тунель у сні вчителя був чорним, безмежним і наповненим водою.
Раптом до човна підійшов його знайомий з генделика, Йовшка. Один із найзаклятіших ворогів Тиса, який весь час кепкував з учителя за пляшкою: сміявся з патріотизму, Україну називав проклятою державою, а князів — нікчемами, що втратили все. Виголошуючи свої тости, він неодмінно підколював Тиса, перефразовуючи, наприклад, гасло українських націоналістів. У його п'яних устах воно звучало так: «Здобуду Українську Державу, або виїду навіки з неї!». Після чого весь генделик заходився лихим реготом. Уперше відчувши свою владу над Йовшкою, Тис узяв його в човен, а посеред тунелю зіштовхнув веслом у воду. Супротивник бовтався й благав про порятунок, але вчитель залишався невблаганним — і Йовшка пішов на дно. Тис ще довго вдивлявся в темну глибину, торжествуючи і насолоджуючись перемогою, аж доки на дні не зблиснув золотий плавник смерті. Придивившись уважніше, Тис похолов, бо побачив там, унизу, себе, а з його рота виблискувала не золота монета, а золотий зуб. Смертельно перелякавшись, Тис прокинувся весь у холодному поту, його серце калатало, як навіжене.
До відкриття Фонтана Єдності залишався тиждень. Усього лише тиждень, сім днів.
Розділ п'ятнадцятий,
в якому герой чуєте, чого краще б не чути, і з героя перетворюється на боягуза
Марічка роздивлялася себе в дзеркалі. Кучеряве каштанове волосся акуратно падало на плечі. Маленький, як кнопочка, носик, пухкі губи й жваві карі очі. Брови здавалися їй загустими, але вона все не наважувалась їх вищипати — боялася зробити ще гірше. Загалом жінка собі подобалася. Роки, щоправда, надали її тілу трохи зайвої ваги, але це все ж краще, ніж зійти зморшками і мати суху землисту шкіру. Як на сорок з
