Карбід - Андрій Степанович Любка
І це не лише у Ведмедеві. Вся область виглядає так. Депутатом парламенту від Закарпаття є відомий контрабандист, його тупіший брат очолює обласну раду, а найтупіший — начальник обласного ДАІ. Дарвінівська ієрархія у двадцять першому столітті. Вся Україна вкрита павутиною влади, замішаної на кримінальних грошах і утримуваної садистами з міліцейських структур. Усі Гвинтики намотують навколо себе кокони безпеки, часто — за методом середньовічної аристократії: одружуючись із доньками впливових людей, хрестячи навзаєм дітей і записуючись у спільні мисливські клуби.
Та й тунель не хочеться здавати, бо тоді все, амба, капут великій ідеї. А вона ж повністю втілена, повністю! Цілком готова до роботи! Хоч бери й зараз розпочинай переводити людей, можна й без цих вагонеток — просто пройти сімсот метрів пішки по широкій трубі й вийти в Євросоюзі. Це моя, моя ідея, я, Тис, її вигадав! І ось вона втілена — невже тепер пожертвувати нею, щоб урятувати свою шкуру? Якщо зараз її угробити, то вже ніколи вона не здійсниться. А це ж найважливіша справа мого життя! Що я, хто я без неї? Просто вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, але зовсім не Тис, не людина, що змінила життя України й Європи. Тунель важливіший за моє життя й зажерливі прагнення цієї зграї бандитів і вбивць, яких я вважав компаньйонами й партнерами, яким я довірився. Не можна запропастити таку ідею, та ще й так блискуче втілену! Це ж метро, справжнє міжнародне метро! На нього пішло стільки грошей, скільки я за все своє життя не заробив і не зароблю. Ні, тунель має зберегтися й функціонувати, попри все і за всяку ціну. Треба лише позбутися цих компаньйонів, і тоді все буде чудово.
Але наразі це вони хочуть позбутися мене. Що ж робити? Передовсім — не потрапити їм до рук. Сховатися, втекти від смертельного шприца, виграти час, адже він на моєму боці. Я розумніший за них, мені має вдатися їх обіграти, перехитрити. Ці тупуваті вбивці не здатні ворушити своїми звивинами, та й немає у них ніякого мозку, і серця немає, лише великий доларовий калькулятор замість душі. Тож моє завдання — зберегти тунель і своє життя, переграти кровожерливих мафіозі. На перший погляд це здається складним, але чи міг я ще в травні, коли вигадав тунель, подумати, що вже в серпні він буде готовим до використання? Збудувати таємно такий тунель — ось це було надскладною справою, і це виконано. А переграти провінційних злодюжок значно легше, адже супроти них стою я, людина з усесвітньою місією, Тис!».
Такий хід думок повернув настрій учителя в оптимістичне русло. Здається, він уже повністю оговтався від шоку і забув про справжню небезпеку. А разом з цим до нього повернулися інші життєві функції: чоловік відчув голод і спрагу. Але оскільки вирішив переховуватися, то чагарниками й заростями попрямував до Тиси, огинаючи Чорну гору. Там, над річкою, ще в часи імперії ведмедів заклали великий яблуневий сад. Дорогою підніжжям гори чоловік зривав грона дикого білого винограду, який наприкінці серпня був уже зовсім стиглим і солодким. Діставшись Тиси, вчитель роздягнувся й увійшов у воду. Приємна прохолода і свіжість змили з нього занепокоєння, страх і втому. Здавалося, саме вода рятує його, напуваючи силами й бадьорістю. Тис скривився й зробив кілька ковтків з річки. Він знав, що румуни у верхів'ях Тиси зливають у воду хімічні відходи, але все ж пив, бо спрага після пробіжки чвалом і надміру солодкого винограду мучила немилосердно. Зрештою, ця вода була його стихією, ця річка — Тиса — його батьківщиною. Бо була вільна, європейська, перетинала будь-які кордони, бо дала йому ім'я — Тис.
Вилізши й почергово пострибавши на кожній нозі, щоб витрусити воду з вух, Тис як був — у сімейних трусах — подався в тепер уже добряче зарослий і майже здичавілий колгоспний сад, нарвав яблук і повернувся на берег, де в затінку старої верби розклав свої речі й ліг горілиць. Як набридлива муха, непокоїло його одне запитання: що робити з Марічкою? З одного боку, їй, мабуть, нічого не загрожує. Про це сказали й колишні вже «компаньйони». Та й не знає вона нічого ані про тунель, ані про їхню співпрацю. Добре таки, що він їй не вибовкав правди. Тепер вона в безпеці. Але що робити йому, на кого покластися, як вийти з цієї ситуації?
Шкварило сонце, надсилаючи свої цьогоріч останні справді гарячі проміння на Землю. Тис лежав на березі річки, цілковито поглинутий задумою. Його худе, рахітичне тіло у великих сімейних трусах мало дати відсіч банді, що вирішила піти на вбивство. Чомусь Тис був переконаний, що виграє, що вийде з цієї пастки живим, що йому все вдасться. Але наразі треба сховатися. Тут, у забутому колгоспному саду, його ніхто не знайде, але й жити тут ніяк. Що їсти, скільки людина може витримати на яблуках і винограді? Можна б упіймати рибу, колись давно, у дитинстві, Тис заходив у мілкі весняні потічки з великим кошиком, перегороджував ним течію, зненацька черпав у ямах, і за дві години таких полювань приносив додому чимало рибин. Зараз теж можна було щось зловити, наприклад, піджаком, але що це дасть? До того ж серпневі ночі підступні, вони насправді вже осінні, ночувати над річкою буде холодно. Ні, треба тікати. Але куди? Додому не можна, бо там його швидко знайдуть. У місто потикатися теж не варто, слід триматися подалі від людських очей. Поїхати кудись далеко він не може, бо не має грошей.
Та й куди їхати? Найкраще, найбезпечніше було б зараз чкурнути хоч на кілька днів чи тижнів за кордон, пересидіти там, допоки не спаде на думку реальний план дій. За кордоном безпечно, туди не сягають липкі щупальця цієї злочинної зграї. Там є Закон. Права людей. Поліція, яка охороняє. Там безпечно. Там порядна людина завжди захистить себе. Тому Україні й треба потрапити туди, в Євросоюз, хай навіть нелегально! Але як пробратися туди йому, простому бідному вчителеві? Колись, на зорі дев'яностих, він побував за кордоном — у трьох країнах.
Найперше їздив у колишню Югославію, у сербську автономну провінцію Воєводина. Там тоді можна було продати все — алкоголь, промислові вироби, техніку. Натомість звідти привезти тверду валюту або й дещо дорожче за валюту — яскравий одяг, справжні джинси, які в совку коштували цілого маєтку. Тож Тис зі своєю тіткою їздив кілька разів у Югославію, у найближче прикордонне містечко Суботіцу, де прямо під вокзалом розташовувався
