Карбід - Андрій Степанович Любка
Та й любить він її, свою Марічку. Любить ніжно й палко вже понад двадцять років. Ніхто не розуміє його так, як вона. Марічка пройшла з ним горе й біду, а так і не зазнала повного щастя. Вона була з ним, коли вони жили в гуртожитку, і він купував для неї вагітної один помаранч. Стояла з ним над могилою їхньої донечки, світла їхнього життя, Катрусі. Так, після її смерті стосунки подружжя зіпсувалися, можливо, навіть стали нестерпними. Але Тис вірив, що насправді любов їхня жива, що все ще вдасться залагодити. Зрештою, свій тунель він у глибині душі й присвячував Марічці. Тому й не розповідав про нього, остерігаючись знову осоромитися й виставити себе на посміх. Хотів повідомити їй тоді, коли все запрацює, щоб вона була вражена своїм чоловіком. Аби знову в нього повірила, захоплювалася Тисом, обожнювала його. Пишалася тим, що є дружиною такої історичної постаті.
Трішки розчулившись від таких роздумів, Тис прийняв тверде рішення, що його тунель називатиметься «Марічка». Бо вона його надихала, бо вона була сенсом і повітрям його життя. З того самого моменту, коли він побачив її перед міською гімназією з «Кобзарем» у руках, ця жінка стала сенсом його марного існування, це правда. Тож і найбільше його дітище — тунель — має бути спільним. Значить, Марічку треба забрати вже зараз, випередивши небезпеку, розказати їй всю правду і втекти разом із нею. Тепер, коли в нього є план, це буде найкращий вихід. Вони втечуть удвох в Угорщину і зовсім швидко примусять зграю контрабандистів танцювати під їхню дудку. Зрозумівши, що Тис реалізував такий важливий для цілої Європи проект, Марічка вже ніколи не дозволить собі лихого слова на його адресу, їхнє життя стане радісним, сповненим кохання і взаємної турботи. Саме таким, як вони колись мріяли. Тому коли на Ведмедів упаде ніч, Тис прокрадеться додому, забере Марічку і вони разом утечуть. Тільки так...
Темрява була густою, як намул, коли Тис сторожко вийшов із гущавини й побрів у напрямку міста. Кожен звук і тінь кидали його в жар, змушували тіло тремтіти. Він дочекався півночі, переконав себе, що навіть цього замало, бо ж вихідні, літо, і містом ще гасає чимало людей. Просидів ще дві години над річкою, аж добряче змерз, хоч і тулився від вітру за широким стовбуром дерева. Далі чекати не було сенсу, бо ще годину йому треба на те, щоб дістатися додому, потім розбудити Марічку й хутко побігти до кафе «Дунай», все це встигнути до п'ятої, коли почне заходитися на світанок. Тож чоловік вийшов і обережно попрямував до міста.
Час від часу з дороги долинав гуркіт автомобільних моторів, але загалом місто вже спало. Завулками, дворами й найтихішими вулицями дістався Тис до свого дому. Подумки він картав себе за те, що вдягнув у цей день саме білий костюм, такий недоречний для переховування вночі! Але вже було як є. Немов примара, його тінь прошмигнула на обійстя. Там було тихо й порожньо, жодних машин чи слідів «компаньйонів». У вікнах теж не світилося. Але ризикувати Тис не міг, мусив перевірити, чи не зачаїлися ці хитрі вбивці у темряві хати. Він кілька разів обійшов будинок, зазираючи у вікна. Потім обережно заліз на вишню, з якої можна було заглянути у спальню. Побачив, що Марічка солодко спить, розкинувши руки, як моряк, безтурботна й залита місячним сяйвом. Слава Богу, значить удома нікого з його переслідувачів немає, все спокійно.
Увійшовши, Тис не запалював світла. У потемках і чомусь навшпиньки зайшов у спальню, сів біля Марічки й почав лагідно її будити. Та потягнулася, ледь розплющила очі й побачила, що над нею, освітлений місяцем, сидить її чоловік у білому костюмі. Обличчя його щасливе й замріяне, він усміхається — усмішку видає тьмяний блиск золотого зуба. Виглядає він спокійно й натхненно. Якось не так, як завжди. Розніжена сном і обеззброєна неочікуваною лагідністю чоловіка, Марічка промовила:
— Ну де ж тебе носить, невже знову напився? За тобою тричі приїздили, двічі Ікар, а потім, уже зовсім увечері, навіть мер приїхав, шукали тебе. Я порадила їм прочесати найдешевші генделики, — позіхнула жінка.
— Тссс, рідна моя, — поклав їй палець на губи Тис, але зробив це так ніжно, що дружина навіть не протестувала. — Я тверезий і ніде не був, увесь цей час переховувався на Тисі. Вони не просто так мене шукають, Марічко. Я перейшов їм дорогу, тепер вони хочуть позбутися мене, вбити. Як вбили Ичі.
— Що ти таке верзеш?!
— Я кажу правду, чистісіньку правду. Вони вбили Ичі. Справа в тому, що це ніякий не фонтан відкривається в понеділок. Тобто фонтан, але це лише прикриття. Насправді під ним буде тунель, він уже є, сімсотметровий тунель, який назовні виходить аж в Угорщині. Це я його вигадав, а вони допомогли все реалізувати. Я думав, що цей тунель стане дорогою для українців у Європу, стане нашими дверима туди, а вони вирішили, що використають його для контрабанди і наживи. І тепер я — автор ідеї — заважаю їм, вони хочуть мене вбити, як убили Ичі, який починав копати тунель. Тому мер власною персоною й приїздив сюди. Вони шукають мене, переслідують. Але в мене є план. Ми з тобою разом утечемо. Цим же тунелем, в Угорщину. І вже звідти, з Євросоюзу, втремо їм носа, змусимо працювати на нас!
Ця нічна розмова не була легкою. Але й не стала звичною для подружжя: вражена історією чоловіка й перевіривши, що від нього не тхне алкоголем, Марічка затихла й заворожено дивилася на цю місячну примару в білому костюмі. На чоловіка, який розповідав їй про небезпеку. І який вигадав план, щоб урятувати її. Нарешті її чоловік говорив про щось серйозне. Задумав щось велике. Зважився на небезпечний крок. І головне — не покинув її, не залишив, а значить — любить. Любить. Як загіпнотизована, вона підкорилася Тисові. Послухалася, що треба втікати. І жодних речей їм не треба — тільки одяг, який матимуть на собі, документи, ліхтарик, рюкзак із перекускою й водою. Крім цього, вона взяла лише одну річ, про яку не сказала Тисові.
Фотографію. На ній була Катруся — жива, радісна, кумедна: у той момент вони ліпили вареники, дитина замурзалася борошном і тістом, була схожою на
