Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

— І що ж ти вирішив?

— Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.

— Столицею чого?

Стоян пильно подивився на Тугара.

— Слушне запитання, але Лев уміє чекати, — відповів господар.

Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:

— А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?

— А, це... — Тугар відмахнувся. — Шукаю свого брата.

— Саме тут, у Львові?

— Мені сказали, що саме сюди вони попрямували.

— Вони?

— Мої брат і сестра. Вона, щоправда, не рідна нам, але ми вважали своєю.

— А як звали брата і сестру?

— Неждан і Злата, — сказав Тугар.

— Давно це було?

— Дев’ять, може, десять років тому...

Стоян прихилився спиною до стіни, згадуючи.

— Тож скільки їм тоді було років?

— Братові — не більше сімнадцяти, Златі — десь під двадцять.

Подумавши трохи, Стоян похитав головою.

— Хтозна... Ти кажеш, минуло десять літ?

— Я точно не знаю. Десять, дев’ять, вісім... Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матір’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.

— Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого — самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, — знизав плечима Стоян. — Хоча, стривай...

Він гукнув жінку. Вона з’явилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.

— Як їх звали? — підійшла ближче Цвітава.

— Неждан і Злата, — повідомив Тугар.

— Щось пригадується... Саме тоді, давніше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра... Вона мала золотаве волосся? раптом запитала Цвітава.

Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.

— До чого тут це? — засумнівався він.

— Золото в імені, золото у волоссі, — таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.

Вона лише ствердно кивнула головою.

— Що з ними сталося? — скинувся Тугар.

— Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.

— Не вони...

— А когось князь відправив на сторожу границь, — додала Цвітава. — Але...

— Що?..

— Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина...

Мстислав тривожно подивився на брата — таким розлюченим Лева він не бачив давно. Та що там давно — навіть у той день, коли Світозар повідомив їм обом про смерть їхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозуміння цього вчинку, зрештою, ненависть і бажання негайно помститися — було, але такої люті... Нині князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.

Мстислав дивився на брата, чекаючи від нього якоїсь неприборканої витівки, але той натомість підійшов до вікна і довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохідними лісами лежала столиця Русі — Холм, де за нього вирішили його долю.

— Леве? — обережно покликав Мстислав.

Лев не обертаючись промовив:

— Погану звістку приніс ти мені, брате! Ох, погану...

— Мене попрохав дядько, — спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:

— Ну тому твоєї вини немає, брате. Запросили — ти приїхав; попросили приїхати сюди — також.

Лев обернувся до Мстислава.

— Знаєш, що образило найбільше? — запитав він. — Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотів.

— Він боявся твого гніву, — відповів Мстислав.

— А теперішній гнів його не лякає? Так, я був би невдоволений тим, що вбивця нашого брата віддав всю владу над литвинами Шварну. Я вважав і надалі вважаю, що ми не маємо лізти у справи нащадків Міндовга. Але ж можна