Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Мстислав затримався у Львові ще на три дні. Прощаючись, Лев заспокоїв його:

— Передай дядькові, щоб не тривожився. Я не підніму меча на брата. Хоч Шварно і не бажає розкривати мені свої плани, я не заважатиму йому. А якщо і побачить моїх воїв на землі литвинів, то нехай знає: туди я пішов не з власної волі, а під тиском монголів. Але, Мстиславе, хочу, щоб ти переказав Василькові: нехай він не радіє з успіхів Шварна. Литвини ще не забули ні походів нашого батька, ні моїх з монголами. Не думаю, аби щось із того вийшло. Передай йому.

Мстислав покинув Львів із почуттям виконаного обов’язку. Він домігся того, заради чого й відправив Василько його до Лева. Братовбивчої війни не буде.

Лев не все розповів братові. Він не був впевнений, чи не проговориться Мстислав дядькові, то вирішив не ризикувати. Правда, Лев дещо привідкрив завісу, повідомивши, що відправить Тугара до Світозара, але ні де перебуває воєвода, ні навіщо насправді потрібен Тугар — не розповів.

Поки що невтаємничені про це знати не мали.

Тієї весни надто багато гостей запрагли відвідати княже місто Лева. Не встигла осісти пилюка з-під копит коня Мстислава Даниловича, як Леву доповіли, що у місті з’явилися сарацинські купці. Багато начувшись про обізнаність арабів, князь забажав зустрітися з ними. Яким же був подив Лева, коли виявилося, що й купці бажають цієї зустрічі!

Хоча Львів важко було чимось здивувати. Протягом своєї не такої вже й довгої історії крізь міські ворота у місто потрапляли і гебреї, і вірмени, й монголи (щоправда, останніх важко назвати купцями), але сарацинів тут іще не було. Городяни, звичайно, чули про них від тих же гебреїв, але, по-перше, оповідачів важко було запідозрити хоча б у натяку на симпатії до них, а по-друге, ці оповіді дуже нагадували місцеві байки. Та й відомості, отримані від тамплієрів, також не сприяли позитивному ставленню до прибулих.

Багато городян висипали на вулиці подивитися на диковинних людей, від голови до п’ят закутаних у теплий одяг, що звиклим до холоду русичам здавалося принаймні дивним, а дехто — і з бажанням побачити чудернацьких тварин з горбом на спині, які дуже сильно плюються. На превелике розчарування городян, очікуваних верблюдів сарацини не мали, приїхали верхи на звичайних конях, щоправда, на відміну від місцевих, довгоногих.

Купці поселилися у того ж таки Стояна, чим викликали неприховану заздрість інших. Десяток купців з кіньми обіцяли суттєвий прибуток господареві двору. Опівдні у четвер приїжджі розвантажували товар, у п’ятницю навіть не покидали двору і лише в суботу попросилися на прийом до князя. Коли Лев побачив сарацина, то був щиро здивований. Перед ним стояв ще молодий чоловік із чорним, аж вороним, волоссям і невеликою борідкою. На щоках волосся було поголене, лише з боків борода створювала вузьку смужку вздовж підборіддя. На купцеві були два каптани, причому нижній — білий і до колін, а верхній — довший і смугастий. М’які короткі чоботи легко ступали дерев’яною підлогою. Довершував одяг білий тюрбан.

За купцем четверо слуг принесли дві досить великі скрині. Слуги поставили їх перед Левом і, вклонившись, полишили покої. Здивований князь подивився на прибулого. Чого-чого, але арабської Лев не знав. А купець, неначе нічого й не сталося, вийшов наперед, шанобливо вклонився і чистою латиною привітався:

— Вітаю великого короля Русії, достойного правителя цього міста!

Вони в кімнаті були самі, і Лев зрозумів, що драгоман їм не знадобиться.

— Вітаю і я шановного подорожнього, — відповів Лев. — Чи можу я дізнатися, як звати високого гостя?

— Абу Джафар ібн Абу Бакр ібн Ахмад ібн Халід, — відповів прибулий, причому явно не латиною.

— Я цього не запам’ятаю, — трохи розгубився Лев.

Араб усміхнувся.

— Мої друзі звуть мене Джафаром, — сказав він.

— Якщо шановний не проти, до них приєднаюсь і я.

— Це для мене велика честь, правителю! Дозволь передати тобі цей подарунок як скромний вияв моєї поваги.

Джафар показав рукою на більшу скриню, збоку якої вгадувалася арабська в’язь.

На знак вдячності Лев кивнув головою і помахом руки запросив Джафара сісти. Сарацин сів у запропоноване крісло справа від трону.

— Тож звідки ви прибули, де бували і куди вирушите далі? — спитав Лев. — Мені приємно приймати у своїх володіннях таких далеких гостей. Зізнаюся, тут арабів іще не було, хоч не можу сказати, що не чув про вас. Наш батько колись показував нам книгу Абу-Гаміда.

Почувши таке, Джафар здивовано звів брови.

— «Космографію»? — поцікавився він. — Вам відомий твір Абу-Гаміда Мухамхмеда ібн-Абда ар-Рахіма аль-Гарнаті аль-Андалусі?

Лев злегка розвів руки, мовляв, таки відомий.

— Зізнаюся, приємно вражений цим, — мовив Джафар. — Отож навіть вдячний правителю Ногаю, який умовив мене змінити намічену дорогу і відвідати твої, князю, володіння.

— Ногаю? — здивувався Лев.

— Саме так. Беклярбек Ногай привітно зустрів мене у своєму місті на Дунаї і просив передати тобі оці дари, — кивнув Джафар на другу скриню. — Крім того, він написав тобі послання.

З цими