Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

походу. Брат Едуард одразу ж розповів про свої справи. Я ж став, якщо можна так сказати, слугою, адже навіть зброєносцем у лицаря я бути не міг. Брати суворо дотримувалися статуту, який не допускав у свої ряди людей неблагородної крові, а тим більше — русича. Що було допустиме тут, виявилося неприпустимим на Святій Землі. Отож запропонували стати слугою в Едуарда. Зрештою, я був не проти. Усе, здавалося б, йшло добре: щоденні молитви, робота, варта на стінах міста. І все б так і тривало, але Едуард Бомон не захотів жити з тим почуттям провини, яке навалилося на нього за минулий рік. І він попросився на капітул.

Сказавши це, Тугар замовк. Було видно, що йому важко про це говорити. Коли мовчанка затяглася і Лев уже хотів нагадати йому, що негоже примушувати князів чекати, оповідач продовжив:

— Я не знаю, що сталося на капітулі. Для непосвячених це недосяжно. Це як сповідь, але, на відміну від Божої, там не прощають. Там — карають. Капітул вирішив, що своїми вчинками Бомон заплямував орден, отож має залишити його і шукати спасіння своєї душі у більш суворому ордені. Себто йшлося про орден цистерціанців. Невдовзі Едуард вирушив до Франції у монастир Ла-Ферте. Відтоді я його не бачив. А я залишився з де Обером. Після цього знаменного капітулу він зі своїми лицарями вирушив на північ Палестини в місто Сафет. А рік тому під стінами фортеці з’явилися війська султана Бейбарса. Мамлюки декілька разів намагалися взяти місто штурмом, але ми успішно захищалися. Тоді Бейбарс пообіцяв зберегти життя всім тутешнім мешканцям. Наш гарнізон покинули містяни. В кінці липня лицарі почали переговори із султаном. Він пообіцяв зберегти життя всім, якщо місто відчинить перед ним ворота. Тамплієри згодилися, але султан наказав усіх обезголовити. На той час у загоні де Обера залишилося п’ятеро. В останні миті життя вони пошкодували, що їм не судилося загинути в бою, а марно понадіялися на шляхетність завойовників.

Тугар знову замовк.

— А я не був тамплієром, і мене минула ця кара. Більше ніщо не тримало мене на тій землі. Я вирішив повернутися додому, адже тут залишилися мати і брат, — завершив свою розповідь Тугар.

Почувши це, брати Лев і Мстислав сиділи в роздумах. У них не було неприязні до тамплієрів. Навпаки, вони були вдячні їм за те, що у тяжку годину лицарі кинулись у бій і своєю затятістю схилили перемогу на бік русичів. Обидва брати — і Лев, і Мстислав — змогли поцінувати відвагу і майстерність тамплієрів, коли одному біля Бакоти, іншому — під Звягелем довелося стати до герцю з ворогом. Почуте приголомшило їх, хоч обоє не раз дивилися у вічі смерті, та й самим доводилося вбивати.

— Будь-яка орда — монгольська чи сарацинська — не заслуговує довір’я, — мовив Лев. — Наші брати довірилися їй — і загинули! Але хоч вони і не померли з мечем у руках, їхня смерть була стражденною. А Спаситель наш також страждав. Нехай Він прийме їхні душі...

Лев побожно перехрестився.

— А що з твоїми родичами? — запитав перегодом.

— Мати Предслава померла майже одразу після мого від’їзду, — сказав Тугар. — Брат із сестрою кудись виїхали. Ніхто точно не міг мені сповістити, куди саме, але мені все ж таки вдалося з’ясувати, що рушили вони начебто сюди, у Львів. Мій господар Стоян дізнався, що їх обох забрав із собою Світозар, твій воєвода. Отож, князю, я й насмілився підійти до тебе, але твоя дружина мене зловила.

Лев значуще подивився на Мстислава, а до Тугара мовив:

— Я не знаю твого брата і не знаю, чи він зі Світозаром. Та й воєвода далеко звідси. Але я все ж таки можу тобі допомогти.

— Дякую, князю! — схилив голову Тугар.

— Ти говорив, що десять років був серед соломоничів, а вони, ми переконалися, чудові воїни. Сподіваюся, ти також.

— Я багато чого навчився у лицарів Храму, але куди мені до їхньої майстерності!

— Такі воїни мені потрібні. А там, дивись, із Світозаром якось здибаєшся.

Тугар підвівся з лави і шанобливо схилив голову:

— Наказуй, князю!

— Почекай кілька днів. Нехай Стоян ще збагатиться на декілька зайвих гривень. Іди! Я знаю, де тебе знайти.

Коли Тугар пішов, Мстислав, який за всю розмову не зронив і слова, замислено сказав:

— Вони мені дуже допомогли. Якби не де Пардо, я застряг би під Звягелем надовго. А так один штурм — і місто було захоплене.

— Та й під Бакотою всі билися, як леви, — підтвердив брат. — Напевне, така доля воїна — щасливо врятуватися десь, щоб безглуздо загинути в іншому місці. Одне радує, що Едуард, наш побічний родич, живий.

— А Тугар? — запитав Мстислав. — Ти щодо нього маєш якісь плани?

— Кажу ж, такі воїни мені потрібні. А у де Пардо поганих не було.

— Навіщо тобі такі воїни? Щоб іти на Литву, достатньо й озброєних, із смердів.

Мстислав зачепив болючу для Лева тему, але той промовчав.

— Не для цього, — нарешті сказав він. — Тугара я кудись відправлю. Наприклад, до того ж Світозара.

— Чого він і добивається.

— Мені потрібні такі люди, — повторив Лев. — Щоправда, Тугар може виявитися звичайним хвальком, тому не завадить його випробувати. Хоч я