Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

— Твій синок сказав, що тут приймають на постій, притому — недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

— Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.

— Гаразд! — махнув рукою подорожній і спішився.

Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

— Що передовсім хочете? — запитав господар.

— Кімнату, харч і догляд за конем, — повідомив незнайомець, знімаючи торби. — Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо з’ясувати.

— О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!

— І навіть те, що було давніше?

— Ось уже десять зим, як я живу тут, — повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: — Любославе!

Із хати хутко вибіг підліток.

— Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.

Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.

— І не забудь покласти свіжої трави! Мале! — продовжував розпоряджатися батько. — Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.

Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.

— Як тебе зовуть? — запитав подорожній.

— Стоян. Стоян Лісник.

— Чому Лісник?

— Бо мій батько прибув сюди з лісу, він побудував багато домів у граді. А тебе як на ймення?

— Тугар.

Більше нічого господар не дізнався. Не вдалося виказати свою гостинність і господині: Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він з’явився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.

— Зараз жінка принесе попоїсти, — сказав він.

Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.

— Ти не проти, коли я тут присусіджуся? — запитав він.

— Чого ж, сідай, — відповів Тугар.

Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.

Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.

— Особистий наказ короля, — стишено закінчив Стоян. — А усе це нашепотіла йому Констанція.

— Король тут? — здивувався Тугар.

— Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.

— Одначе дивно.

— Що саме?

— Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.

— Тут такого немає, — мовив Стоян. — Добре, хоч Лев спокійно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разі, привселюдно. Але від часу смерті Данила зі Шварном не зустрічався. Так ти ж і сам маєш знати. Про це всі говорять.

— Та в тому-то й справа, що не знаю, — спантеличив господаря Тугар. — Десять останніх років я був далеко від Русі.

Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.

— Тож-бо дивлюся, що шкіра у тебе аж занадто засмагла, — сказав він.

— Я багато років провів у Палестині, — повідомив Тугар.

Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?

— У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, — уточнив Тугар.

Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.

— А що ж Констанція? — нагадав той.

— Вона яра католичка, — мовив Стоян. — Я нічого проти неї не маю. Кожен — молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?

— Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?

— А чому це тебе дивує?

— Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.

— То, може, ти монах? — запитав Стоян.

Тугар усміхнувся.

— Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.

— Авжеж, домініканці, — продовжив Стоян. — Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми