Борислав смiється - Іван Якович Франко

— Так, то й але, — загомонiли робiтники. — Так, то все буде касiєр у нас пiд оком, а як їх буде багато, то у кождого сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, i навiть якби вся тота сума пропала, то й се би страта була невелика. На то можна згодитися.

— Позвольте, ще не конець на тiм, — говорив Бенедьо. — Хто знає, може, часом трафиться потреба такої пiдпомоги, на котру не вистачать средства з одної кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале для добра всiх бориславськпх робiтникiв, — а на то треба би бiльше грошей, бiльшої каси. То я гадаю зробити ось як. В кождiй такiй частковiй касi, що би була при однiй або кiлькох сусiднiх кошарах, усi грошi, якi будуть впливати, подiлити на три частi. Двi такi третини лишали би ся при кошарi на частковi запомоги, а одну третину давалось би до одної, головної каси. З тої каси вже не мiг би видавати анi касiєр, анi одна кошара, а тiлько цiлий збiр борпславських робiтникiв, розумiвся, тих, що платять до каси. З неї видавати якнайменше, а громадити грошi для бiльшої спiльної потреби.

— А яка ж би то могла бути така потреба? — питали рiпники.

— От як я собi о тiм думаю, — сказав Бенедьо. — Як бачите, тепер жиди так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене робiтникiв чимраз бiльше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи нi, а знижують нам плату раз у раз. I не перестануть ще далi знижувати, доки не впiмнемся за собою.

— Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!

— Ба, постiйте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром, чи й погрозою, на нi на що не здасться, — не послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, вiдки се на них упало. От що треба зробити. Всi, кiлько нас ту є, i тi, котрих ту нема, — одним словом, усi, разом, одного поранку, кождий при своїй роботi, приходимо i кажемо: «Годi, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидiти вдома. Доки не буде бiльшої платнi, доти й пальцем не кинемо».

I, сказавши те, всi додому!

Рiпники аж роти порознiмали з диву, почувши таку раду.

— Ба, та як же се — покинути роботу?

— На час, на час, доки жиди плату бiльшу не дадуть.

— Але ж се може потривати довго.

— Ну, дуже довго воно не потриває. Адже ж уважайте: жиди поробили з рiжними купцями контракти: на той а той час достачити тiлько воску, тiлько нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз бiльше, нiж тота надвишка в нашiй платнi. А.самi до ям не полiзуть, — потримаються, може, кiлька день, та й мусять-таки до нас «прийдiте поклонiмося».

— Але ж вони собi наспроваджують iнших робiтникiв!

— Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати вiдси людей на всi околичнi села i розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час нiхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.

— А як мазурiв спровадять?

— То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.

— Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботицi?

— Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу.

— А жиди змовляться i хлiба не довезуть, схотять нас виголодити.

— Ми й куповати вiд них не будемо. Як у нас будуть свої грошi, то собi спровадимо самi з мiста, ще за таншi грошi!

— I гадаєш, що з того буде нам помiч, що пiдвисшать платню?

— Я гадаю, що мусять, скоро тiлько ми видержимося твердо.

— Але таку громаду народа виживити, то треба величезної суми грошей!

— Можемо на час безроботицi одну часть людей вiдправити на села або де до мiста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого дiла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. I заки зачнем, то попереду уладити все порядно, i людей по селах розiслати, i хлiба настарати, i всего. Але то о тiм буде ще час поговорити. Тепер скажiть, чи пристаєте на тото, щоби у нас були каси: i частковi, i головна каса?

— Приставмо! Пристаємо!

— А на тото чи пристаєте, щоби двi третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головної каси?

— Нi, най двi третини йде до головної каси! Волимо давати по два центи, а щоби тiлько нам усiм швидше яка полегкiсть вийшла!

— А до головної каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей, котрих добре знаєте i котрим можете завiрити. А головна рiч, щоби каса була у такого чоловiка, що ту має яку свою посiлiсть.

— Ба, а де ж ту такого найти, коли всi ми зайшлi, бiднi?

— Я знаю такого чоловiка — старого Матiя, що у него ту своя хатина. Я би гадав, що найлiпше касу у нього помiстити. I то так, щоби кождий частковий касiєр мiг кождого часу прийти i перерахувати, що i вiдки є в касi, i оповiстити о тiм своїх людей. Два другi при головнiй касi мали би щотиждень ходити по кошарах i збирати грошi. Таким способом усе було би безпечнiше, що нiхто анi не оци ганить нiкого, анi собi грошей не присвоїть. Чи пристаєте на тото?

— Пристаємо! Пристаємо!

— А де є той Матiй? Хочемо видiти его! — закричали деякi, котрi не знали Матiя. Матiй вилiз на камiнь i поклонився громадi.

— Ти що за оден? — закричали до нього.

— Рiпник, люди добрi.

— У тебе є своя хата?

— Своя не своя, а так, як би своя. Моєї невiстки хата, але вона в службi, не сидить тутка.

— А приймешся, щоби у тебе була наша каса i щоби ти мав нам за неї давати вiдповiдь?

— Як перед богом i своїм сумлiнням, так i перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громадi. А впрочiм, вас ту з половина знає мене.

— Знаємо! знаємо! — озвалися многi голоси. — Можна покластися на него!

— Ну, а кого ж на других касiєрiв вибирати? —