Прислуга - Кетрін Стокетт

Я шукаю в картотеці та продивляюсь на полицях, але про домашню прислугу нічого немає. У науково-популярній літературі я натрапляю на єдиний екземпляр Фредеріка Дугласа «Американський раб». Я беру її, у захопленні, що зможу віддати Ейбілін, але коли розгортаю, то бачу, що середину вирвали. Усередині хтось написав фіолетовим фломастером «Книжка нігера». Мене не так турбує напис, як той факт, що почерк схожий на почерк третьокласника. Озираюсь навколо, швидко вкидаю книжку до своєї сумки. Це краще, ніж поставити її назад на поличку.

У відділі «Історія Міссісіпі» шукаю хоч щось про расові відносини. Але знаходжу лише книжки про громадянську війну, карти й старі телефонні довідники. Спинаюся навшпиньки, щоб зазирнути на верхню полицю. Саме там, поряд зі «Звітами про повінь на річці Міссісіпі», я знаходжу брошуру. Людина звичайного зросту ніколи б її там не помітила. Я знімаю її, щоб поглянути на обкладинку. Брошура тонка, надрукована на майже прозорому папері, скріплена скобами. «Збірник законів Джима Кроу» — напис на обкладинці. Я перегортаю шелесткі сторінки.

Брошура — просто список законів, у яких ідеться про те, що можуть і не можуть робити темношкірі в Південних штатах. Я пробігаю очима першу сторінку, здивована, чому це тут. Нічого погрозливого, чи навпаки, дружнього тут немає, просто констатація фактів:

Ніхто не може вимагати від білої особи жіночої статі працювати медсестрою у палатах чи кімнатах, де знаходяться чоловіки-негри.

Білі особи можуть брати шлюб лише з білими. Будь-який шлюб, що суперечить цьому законові, вважатиметься недійсним.

Темношкірий перукар не може обслуговувати білих жінок чи дівчат.

Уповноважені особи повинні стежити за тим, щоб темно­шкірих не ховали на тих самих кладовищах, що й білих.

Школи для білих і темношкірих не повинні обмінюватися книжками, а повинні й далі користуватись ними відповідно до раси, що спершу ними користувалась.

Я читаю чотири з двадцяти п’яти сторінок, вражена, скільки законів нас розділяє. Неграм і білим не дозволено користуватись одними й тими самими водяними колонками, кінозалами, громадськими туалетами, бейсбольними стадіонами, телефонними будками, цирками. Негри не можуть зайти до тієї самої аптеки чи купити поштові марки в тому самому віконці, що й я. Думаю про Константін, пригадую той випадок, коли моя сім’я забрала її разом із нами до Мемфіса, і коли дорогу розмило, а ми змушені були просто їхати бездоріжжям, оскільки знали, що до жодного готелю нас із нею не впустять. Дивно, але жоден із пасажирів у машині не сказав про це вголос. Ми всі знаємо про ці закони, ми живемо згідно з цими законами, але не говоримо про них. Я взагалі вперше побачила, що їх записано.

Барні стійки, ярмарки, більярдні столи, лікарні. Пункт № 47 мені довелося перечитати двічі — через його іронічність.

Уряд фінансуватиме будівництво окремих приміщень на окремих територіях для навчання сліпих громадян чорної раси.

За кілька хвилин змушую себе зупинитись. Уже починаю ставити брошуру на місце, переконуючи себе, що я не пишу книжку про законодавство Півдня, це марнування мого часу. Але потім щось мене наче осяює: немає жодної різниці між цими урядовими законами та Гіллі, що будує туалет для Ейбілін у гаражі, за винятком десяти хвилин, які потрібні для їхнього підписання.

На останній сторінці бачу, що великими літерами надруковано «Власність правової бібліотеки Міссісіпі». Брошуру принес­ли не до тієї бібліотеки. Я нашкрябую своє одкровення на клаптикові паперу та вкладаю його досередини брошури: Джим Кроу чи «туалетна ініціатива» від Гіллі — у чому відмінність? Кладу брошуру до своєї сумки. Сьюзі голосно чхає за столом.

Прямую до дверей. За тридцять хвилин у мене зібрання Ліги. Ще раз дружньо усміхаюсь Сьюзі. Вона щось шепоче по телефону. Викрадена книжка у моїй сумці мов би пульсує.

— Скітер, — шепоче Сьюзі з-за столу, широко розплющивши очі. — Це правда, я чула, ти зустрічаєшся зі Стюартом Вітвортом?

Моя усмішка зникає: вона аж надто наголосила на слові «ти». Поводжуся так, ніби не чую її, й виходжу на яскраве сонячне світло. До цього дня, за все своє життя, я ніколи й нічого не крала. Я навіть трішки задоволена, що це сталося під пильним наглядом Сьюзі.

Ми з друзями отримуємо задоволення від різних речей. Елізабет сидить за своєю швейною машинкою, силкуючись, щоб її життя скидалося на таке саме безпроблемне, як у каталогах. Моє минає за друкарською машинкою, за написанням важливих речей, про які мені ніколи не вистачить духу розказати вголос. А життя Гіллі — за трибуною, з якої вона розповідає шістдесятьом п’ятьом жінкам, що три консерви на людину недостатньо, щоб нагодувати всіх НГДА. Нужденних голодних дітей Африки тобто. Хоча Мері Джолайн Волкер вважає, що трьох достатньо.

— І до того ж, це дорого, перевозити всі ці банки через півсвіту до Ефіопії? — запитує Мері Джолайн. — Чи не раціональніше просто надіслати їм чек?

Збори офіційно ще не почались, але Гіллі вже за трибуною. У її очах шалений блиск. Час зібрання незвичний. Це позачергова пообідня сесія, скликана Гіллі. У червні багато членів збираються поїхати з міста в літню відпустку. Потім, у липні, Гіллі їде на три тижні у свою щорічну подорож на узбережжя. Їй тяжко навіть уявити, як усе місто обійдеться без неї тут.

Гіллі закочує очі.

— Ти не можеш дати цим племенам гроші, Мері Джолайн. У пустелі Оґаден немає крамниці «Джитні». І хтозна, чи вони взагалі годують цим своїх дітей? Вони, ймовірніше, підуть до місцевого намету вуду й зроблять сатанинське тату на наші гроші.

— Гаразд, — збліднувши, поступається Мері Джолайн, із зазомбованим виглядом. — Гадаю, тобі краще знати.

Отакий вражаючий ефект Гіллі справляє на людей. Це й робить її таким успішним президентом Ліги.

Проштовхуюся через переповнену людьми кімнату, відчуваючи на собі тепло загальної уваги, наче на мене падає промінь світла. Кімната заповнена панянками приблизно мого віку, які поїдають тістечка, п’ють содову, курять. Окремі перешіптуються, зиркаючи у мій бік.

— Скітер, — гукає Ліза Преслі, коли я проходжу повз кавоварку, — я чула, ти була в «Роберт Е. Лі» кілька тижнів тому?

— Це правда? Ти справді зустрічаєшся зі Сюартом Вітвортом? — запитує Френсіс Ґрінбов.

Здебільшого запитання