Прислуга - Кетрін Стокетт
— Я запитаю їх іще раз, — запевняє вона, нахиляючись уперед.
— Гаразд, — зітхаю.
Вона тяжко ковтає слину, швидко киває, щоб я зрозуміла, скільки змісту вона вкладає у свої слова.
— Будь ласка, не зупиняйтесь. Дозвольте мені працювати над цим проектом разом із вами.
Я заплющую очі. Мені потрібно передихнути, бо я не можу дивитися на її схвильоване обличчя. Як я могла підвищити на неї голос?
— Ейбілін, усе гаразд. Ми… разом у цьому.
За декілька днів я сиджу у пеклі кухні, знуджена, курю, що роблю останнім часом постійно. Гадаю, можу мати «залежність». Це улюблене слово містера Ґолдена. Усі залежні — ідіоти. Час від часу він викликає мене до свого офісу, із червоним олівцем у руках проглядає статті, роблячи позначки, викреслюючи та буркочучи.
— Це нормально, — кидає він. — У вас усе нормально?
— У мене все нормально, — відповідаю я.
— Тоді, нормально.
Перед тим, як я піду, товста секретарка дає мені чек на десять доларів, і цього цілком достатньо за роботу міс Мирни.
На кухні жарко, та мені необхідно вийти зі своєї кімнати, де я тільки те й роблю, що хвилююсь, бо жодна інша служниця не погодилася співпрацювати з нами. До того ж я мушу курити тут, бо це єдина кімната, де немає вентилятора, що повсюдно розносить цигарковий дим. Коли мені було десять, тато спробував установити вентилятор на кухонній стелі, не запитавши Константін. Вона тицьнула пальцем у стелю так, ніби татко припаркував там «форд».
— Це для тебе, Константін, щоб тобі не було так жарко, ти ж постійно на кухні.
— Я не зможу працювати з вентилятором на стелі, містере Карлтон.
— Упевнений, що зможеш. Зараз тільки під’єднаю його.
Тато зліз із драбини. Константін набрала в каструлю води.
— Уперед, — зітхнула вона. — Вмикайте цю штуку.
Тато крутнув вимикач. За кілька секунд, як вентилятор справді почав працювати, борошно на торт спурхнуло з миски та закружляло кімнатою, записи рецептів розлетілись зі стійки й потрапили на увімкнену плиту. Константін схопила палаючий згорток пергаментного паперу й швидко занурила його у відро з водою. У стелі й досі дірка на тому місці, де десять хвилин висів вентилятор.
У газеті бачу, що сенатор штату Вітворт вказує на вільні ділянки землі, відведені під будівництво нового міського стадіону. Я перегортаю сторінку. Ненавиджу, коли мені нагадують про зустріч зі Стюартом Вітвортом.
На кухні з’являється Паскаґула. Дивлюсь, як вона келишком витискає кружечки для печива, нічого іншого, крім тіста та келишка, не зауважуючи. Вікно позаду відчинене та підперте каталогами «Сірс, Робак енд Ко». Легенький вітерець ворушить картинки дводоларових міксерів і пластикових іграшок — сторінки набрякли та зморщились після кількох дощових днів.
Можливо, мені слід просто запитати Паскаґулу. Може, мама не дізнається. Але кого я обманюю? Мама стежить за кожним її рухом, і, здається, Паскаґула побоюється мене, мовби я спроможна накапати на неї, якщо вона зробить щось не так. Із тим страхом можна боротися роками. Мій здоровий глузд підказує мені не втягувати Паскаґулу в це.
Телефон лунає, ніби пожежна сигналізація. Паскаґула впускає ложку в миску, а я швидко піднімаю слухавку.
— Мінні готова допомогти нам, — шепоче Ейбілін.
Я ховаюсь у коморі й сідаю на бочку з борошном. На п’ять секунд мене заціплює.
— Коли? Коли вона може почати?
— Наступного четверга. Але в неї є певні… вимоги.
— Які вимоги?
Ейбілін на мить замовкає.
— Вона каже, що не хоче бачити ваш кадилак по цей бік мосту Вудро Вілсона.
— Добре, — погоджуюсь я. — Гадаю, що вдасться … приїхати вантажівкою.
— І вона каже … вона каже, щоб… ви не сідали поряд із нею. Їй треба постійно бачити ваше обличчя.
— Я сидітиму, де вона скаже.
Голос Ейбілін м’якшає.
— Вона просто не знає вас, оце й усе. До того ж у неї не дуже хороший досвід із білими леді.
— Що б я не мала зробити, я це зроблю.
Виходжу з комірчини, сяючи, вішаю телефон на стіну. Паскаґула дивиться на мене, тримаючи келишок в одній руці, а шматок тіста в іншій. Швидко опускає очі та повертається до роботи.
Через два дні говорю матері, що збираюся забрати новий екземпляр Біблії, бо моя вже зносилася й усяке таке. Також додаю, мене мучить почуття провини, коли їжджу «кадилаком», коли в Африці багато нужденних і голодних дітей, тож сьогодні вирішила взяти стару вантажівку. Вона примружується, не встаючи з крісла.
— Де саме ти хочеш купити цю нову Біблію?
Я розгублено кліпаю.
— Її… її для мене замовили. У Кантонській церкві.
Вона киває та спостерігає за мною весь той час, поки заводжу стару вантажівку.
Я їду Феріш-стрит вантажівкою з поіржавілим дном і газонокосаркою в кузові. Під ногами крізь дірки проглядається асфальт. Але, принаймні, не тягну за собою трактор.
Ейбілін відчиняє двері, та я заходжу. У віддаленому кутку вітальні, схрестивши руки на своїх пишних грудях, стоїть Мінні. Я бачила її декілька разів, коли Гіллі дозволяла місіс Волтер приймати бридж-клуб у себе вдома. Мінні та Ейбілін усе ще у своїх білих уніформах.
— Привіт, — вітаюсь я зі свого кутка кімнати. — Рада, що ми знову зустрілись.
— Міс Скітер, — киває Мінні. Вона сідає на дерев’яний стілець, який Ейбілін принесла з кухні, і його каркас скрипить. Я сідаю на дальньому боці дивана. Ейбілін сідає з іншого боку дивана, між нами.
Я відкашлююсь і нервово усміхаюсь. Мінні не всміхається мені у відповідь. Вона повненька, низенька й міцна. Її шкіра на десять відтінків темніша, ніж у Ейбілін, блискуча й туга, наче на нових лакованих черевиках.
— Я вже описала Мінні, як ми створюємо розповіді, — звертається до мене Ейбілін. — Ви допомагаєте мені писати мої. Вона розповідатиме вам свої, а ви їх записуватимете.
— І, Мінні, все, що ви розкажете тут, залишиться секретом, обіцяю. Ви потім прочитаєте все, що ми…
— Чому ви вирішили, що темношкірим людям потрібна ваша допомога? — Мінні встає, і стілець скрипить. — Що вам до цього? Ви — біла.
Я дивлюся на Ейбілін. Ніхто з темношкірих ще ніколи зі мною так не говорив.
— Ми всі тут працюємо заради одного, Мінні, — пояснює Ейбілін. — Ми просто розмовляємо.
— І для чого це? — допитується Мінні. — А може, ви просто хочете, щоб я вам усе виклала, а потім мала неприємності. — Мінні показує на вікно. — Медґару Еверсу, чиновникові Національної асоціації сприянню прогресу темношкірого населення, що живе за п’ять хвилин звідси, минулої ночі підірвали гараж. Через розмови.
Моє обличчя палає. Я повільно говорю.
— Ми хочемо показати вашу точку зору… щоб люди могли зрозуміти, як ви це бачите. Ми… ми сподіваємося, що це могло б дещо змінити.
— Що, ви гадаєте, цим зміните? Який закон ви хочете реформувати, щоб у ньому йшлося, що до своєї служниці треба гарно ставитись?
— А тепер послухайте. Я не намагаюся змінювати жодні закони. Я лише говорю про ставлення і…
— Ви знаєте, що станеться,
