Прислуга - Кетрін Стокетт
Я киваю, й Гіллі повертається до своєї машини. Ейбілін відчиняє вхідні двері, щоб зайти до будинку, й озирається на мене. Я хитаю головою, вимовляючи губами «Нічого». Вона киває й заходить у дім.
Увечері я працюю над вісником, воліючи краще зосередитись на розповідях. Я переглядаю записи з останньої зустрічі Ліги та знаходжу конверт Гіллі. Розкриваю його. Там один аркуш, списаний жирним закрученим почерком Гіллі.
Гіллі Голбрук представляє «Санітарну ініціативну норму для прислуги». Засіб запобігання хворобам. Дешеве встановлення у вашому гаражі чи сараї. Для будинків без такого важливого пристосування.
Леді, чи знали ви, що:
• 99% хвороб темношкірих переносяться із сечею.
• Майже всі ці хвороби загрожують білим постійною інвалідністю через брак імунітету, що міститься в темному пігменті темношкірих.
• Деякі бактерії білих також можуть бути шкідливими для темношкірих.
Захистіть себе. Захистіть своїх дітей. Захистіть свою прислугу.
Звертаємося до вас від сім’ї Голбруків. Чекаємо на вас!
У кухні озивається телефон, і я, спотикаючись, практично щосили біжу до нього. Але Паскаґула вже підняла слухавку.
— Резиденція міс Шарлотти.
Я витріщаюсь на неї та бачу, як крихітна Паскаґула киває й говорить:
— Так, мем, вона тут, — і передає слухавку мені.
— Це Євгенія, — кидаю швидко. Тато на полі, а мама на прийомі в лікаря у місті, тому тягну чорний закручений телефонний дріт аж до кухонного столу.
— Це Елейн Стайн.
Я глибоко вдихаю.
— Так, мем. Ви отримали мій лист?
— Так, — відповідає вона, а потім кілька секунд чутно лише її дихання у слухавку.
— Ця Сара Рос. Мені сподобались її розповіді. Вона любить кветч[11] без надмірних нарікань.
Я киваю. Не знаю, що саме означає кветч, але я гадаю, що щось хороше.
— Але я все ще вважаю, що книжка з інтерв’ю… звичайно, не піде. Це не фантастика, але й також не документальний роман. Мабуть, це антропологія, проте це жахлива категорія.
— Але вам…сподобалось?
— Євгеніє, — говорить вона, випускаючи тютюновий дим у слухавку. — Ви бачили обкладинку журналу «Лайф» цього тижня?
Я не бачила обкладинки журналу «Лайф» уже місяць, я була така заклопотана.
— Мартін Лютер Кінг, люба моя. Він оголосив марш на Вашингтон і запросив приєднатися до нього кожного негра в Америці та кожного білого, якщо вже на те пішло. Негри та білі не співпрацювали ще від часу «Звіяних вітром».
— Так, я чула про … подію…з маршем протесту… — обманюю я. Заплющую очі, краще б я прочитала журнал цього тижня. Почуваюсь ідіоткою.
— Моя порада вам, пишіть, і пишіть швидко. Марш у серпні. Вам треба написати до Нового року.
Я задихаюся. Вона каже мені написати про це! Вона каже мені… що…
— Ви кажете, що надрукуєте це? Якщо я напишу до…
— Я нічого такого не сказала, — відрізає вона. — Я прочитаю. Я переглядаю сотні рукописів щомісяця та відхиляю переважно всі.
— Вибачте, я лише…Я напишу про це, — перепрошую. — Я закінчу до січня.
— І ще, чотири чи п’ять інтерв’ю недостатньо для книги. Вам потрібна дюжина, може, більше. Припускаю, що ви спроможні це влаштувати?
Я стискаю губи.
— Ще… декілька.
— От і добре. Тоді за роботу. Допоки тема громадянських прав актуальна.
***
Того вечора я йду до Ейбілін. Несу їй іще три книжки зі списку. Моя спина болить від сидіння за друкарською машинкою. Сьогодні по обіді я записала всіх, кого знаю, що мають служницю (а це всі мої знайомі), з іменами їхніх служниць. Але окремих імен я не пам’ятаю.
— Господи, дякую тобі! Тільки подивіться на це. — Вона всміхається та розгортає першу сторінку «Волдена»[12], ніби відразу хоче почати читати книжку.
— Сьогодні вдень я розмовляла із міс Стайн, — починаю я.
Руки Ейбілін завмирають на книзі.
— Я знала, що щось не так. Я побачила це на вашому обличчі.
Я глибоко вдихаю.
— Вона сказала, що їй дуже сподобалися ваші розповіді. Але… вона не каже, чи опублікує їх, доки ми не напишемо все разом. — Я намагаюся говорити оптимістично. — Нам треба завершити відразу після Нового року.
— Але це гарні новини, еге ж?
Я киваю та намагаюся усміхатись.
— Січень, — шепоче Ейбілін, устає та виходить із кухні. Вона повертається із настінним цукерковим календарем, кладе його на столі, гортає за місяцями.
— Здається, що ще багато часу, та січень це …дві…чотири…шість сторінок. Не встигнеш озирнутись.
Вона всміхається.
— Сказала, що нам треба провести інтерв’ю принаймні ще з дванадцятьма служницями, щоб вона подивилася матеріал, — продовжую я. Напруження у моєму голосі вже неможливо приховати.
— Але, міс Скітер, …у вас же немає інших знайомих служниць.
Я стискаю руки. Заплющую очі.
— Мені немає кого попросити, Ейбілін, — підвищую голос. Упродовж останніх чотирьох годин я тільки про це й міркувала. — Я маю на увазі, кого можна? Паскаґулу? Якщо я поговорю з нею, мама довідається. З іншими служницями я не знайома.
Ейбілін так швидко відводить погляд, що мені хочеться заплакати. Чорт забирай, Скітер. Усі бар’єри між нами, які зникли за останні кілька місяців, з’явилися знову за лічені секунди.
— Вибачте, — перепрошую я. — Вибачте, що я підвищила голос.
— Ні, ні, все гаразд. Це мені слід знайти інших.
— А як щодо … служниці Лу-Енн, — тихо пропоную я, витягуючи свій список. — Яке її ім’я? Ловінія? Ви знайомі з нею?
Ейбілін киває.
— Я запитувала Ловінію. — Її погляд усе спрямований вниз. — Той хлопець, що осліп, — її онук. Їй, звісно, прикро, та вона мусить думати про нього.
— А служниця Гіллі, Юл Мей? Ви питали в неї?
— Вона сказала, що дуже зайнята, бо має відправити своїх хлопців до коледжу наступного року.
— А якісь інші служниці, що ходять із вами до церкви? Ви їх запитували?
Ейбілін киває.
— У них усіх є свої причини. Але насправді вони просто дуже бояться.
— Але скільки? Скількох ви запитували?
Ейбілін розгортає свій записник, проглядає кілька сторінок, її губи ворушаться, вона підраховує подумки.
— Тридцять одну, — підсумовує вона.
Дозволяю собі вдихнути. Я не помітила, що не дихала досі.
— Це… багато, — витискаю.
Зрештою Ейбілін піднімає очі на мене.
— Я не хотіла зізнаватись вам, — вона морщить чоло. — Поки не буде відповіді від леді … — Вона знімає окуляри. Я бачу глибоке хвилювання на її обличчі. Вона намагається приховати його
