Прислуга - Кетрін Стокетт

Мама на вулиці заводить машину.

— Просто… хай буде в тебе. Я заїду, як тільки зможу.

Вибігаю з дому, проте мама вже за газоном. Бачу, що старої вантажівки теж немає (розвозить насіння бавовни десь на полі). Жах у моєму животі прямий, тяжкий і гарячий, як цегла на сонці. Я дивлюсь, як «кадилак» повільно котиться дорогою, потім зовсім зупиняється. Потім знову рушає. І зупиняється. Далі повільно повертає назад і піднімається пагорбом. На милість Божу, в яку я ніколи особливо не вірила, моя мама таки повертається.

— Не можу повірити, що я забула каструлю Сью-Енн…

Я заскакую на переднє сидіння машини та чекаю, коли вона повертається. Вона кладе руки на кермо.

— Відвезеш мене до Гіллі? Мені треба дещо забрати. — Я притискаю руку до чола. — На Бога, мамо, швидше. Поки не надто пізно.

Мама не рушає з місця.

— Скітер, у мене сьогодні мільйон справ…

У моєму горлі наростає паніка.

— Мамо, будь ласка, просто їдьмо…

Але «кадилак» стоїть, як бомба сповільненої дії.

— Слухай, — каже мама. — Мені потрібно вирішити певні особисті справи, й, гадаю, зараз не найкращий час, щоб ти мене супроводжувала.

— Це забере п’ять хвилин. Мамо, просто їдьмо!

Мама, стиснувши губи, тримає свої руки у білих рукавичках на кермі.

— Мені сьогодні треба зробити дещо приватне й важливе.

Я й не уявляю, що у мами може бути щось більш важливе, ніж потрібне мені.

— І що це? Мексиканець намагається вступити до організації ДАР? Когось спіймали за читанням «Нового американського словника»?

— Ну добре, — погоджується мама, зітхаючи, й обережно виїжджає на дорогу. — Добре. Їдьмо.

Ми спускаємось алеєю зі швидкістю приблизно одна десята милі на годину, щоб гравій не подряпав фарбу на машині. Наприкінці алеї перед виїздом на шосе мама вмикає сигнал повороту, ніби готується до операції на мозку. Я стискаю кулаки. Подумки натискаю на акселератор. У мами щоразу за кермом, як уперше.

На шосе вона пришвидшується до п’ятнадцяти миль на годину та стискає кермо так, ніби ми їдемо всі сто п’ятдесят.

— Мамо, — зрештою кажу, — дозволь я поведу машину.

Вона тяжко зітхає. Дивно, та скеровує машину на узбіччя.

Я виходжу й біжу за кермо, поки вона пересідає. Я розганяюся до сімдесяти, подумки повторюючи «Гіллі, будь ласка, утримайся від спокуси нишпорити у моїх особистих речах».

— То що таке таємне маєш зробити сьогодні? — запитую.

— Я… я збираюсь зустрітись із лікарем Нілом щодо певних аналізів. Нічого особливого, та не треба, щоб тато знав. Тобі ж відомо, як він засмучується щоразу, коли хтось відвідує лікаря.

— Яких аналізів?

— Лиш аналіз на вміст йоду у зв’язку з моєю виразкою, той самий, який я роблю щороку. Висади мене біля Баптистської лікарні, а потім можеш їхати до Гіллі. Мені принаймні не доведеться перейматися парковкою.

Я дивлюся на неї, чекаючи на подальші пояснення, але вона, у своїй світло-блакитній сукні, схрестивши щиколотки, сидить прямо та церемонно. Не пригадую, щоб вона робила такі аналізи минулого року. Навіть якщо я була в школі, Константін написала б мені. Мама, мабуть, приховувала це.

Через п’ять хвилин, біля Баптистської лікарні, виходжу, щоб допомогти їй вибратися з машини.

— Євгеніє, будь ласка. Те, що це лікарня, не означає, що я інвалід.

Я відчиняю перед нею скляні двері, вона заходить із високо піднятою головою.

— Мамо, ти… хочеш, щоб я пішла з тобою? — запитую я, знаючи, що не зможу. Мені треба все залагодити з Гіллі, проте раптом не хочу отак просто залишати її тут.

— Нічого особливого. Їдь до Гіллі та повертайся через годину.

Я дивлюсь, як вона зникає в довгому коридорі, затиснувши сумку в руці, хоч мені слід розвернутись і бігти. Замислююсь про те, якою тендітною та розгубленою стала моя матір. Зазвичай вона наповнює кімнату самим лише своїм подихом, а зараз, здається, її… стало менше. Вона повертає за ріг і зникає за блідими жовтими стінами. Я дивлюся ще хвилину перед тим, як побігти назад до машини.

За півтори хвилини дзвоню у двері Гіллі. За звичайних обставин я б поговорила з нею про маму. Одначе зараз не варто відволікати її. Перші секунди все мені розкриють. Гіллі — виняткова брехуха, але лише тоді, коли починає говорити.

Гіллі відчиняє двері. Її губи зціплені та червоні. Кидаю погляд на її руки. Вони сплетені, як канати. Я приїхала надто пізно.

— Так, це було швидко, — каже вона, і я ступаю за нею досере­дини. Серце гупає в моїх грудях. Не впевнена, чи дихаю взагалі.

— Ось вона, ця огидна штука. Думаю, ти не будеш проти, що я дещо переглянула після зборів.

Дивлюся на неї, свою найкращу подругу, намагаючись побачити, що вона прочитала у моїх матеріалах. Але її усмішка професійна, майже сяюча. Момент, який давав змогу все зрозуміти, уже минув.

— Чи можу я принести тобі щось випити?

— Ні, дякую. — Потім додаю. — Хочеш пограти в клубі у біль­ярд? Чудова погода.

— У Вільяма передвиборча зустріч, а потім ми збираємось переглянути «Цей божевільний, божевільний світ».

Я вивчаю її. Чи не вона пропонувала мені дві години тому піти на цей фільм двома парами завтра ввечері? Повільно проходжу в кінець кухонного столу, так, ніби вона може накинутись на мене, якщо рухатимусь надто швидко. Вона бере срібну виделку з буфета й постукує своїм вказівним пальцем по зубцях.

— Так, е-е-е, я чула, що Спенсер Трейсі просто неперевершений, — говорю. Перебираю свої папери в сумці, застібка закрита. Проте ідея з туалетом Гіллі лежить у відкритому відділенні посередині разом із папірцем, на якому я написала «Джим Кроу чи “туалетна ініціатива” від Гіллі — в чому відмінність?» Крім того, ще начерки тижневика, які Гіллі вже почитала. Але брошура — із законами — я переглядаю знову — вона зникла.

Нахиливши голову та примружившись, Гіллі стежить за мною.

— Знаєш, я якраз думала про те, що батько Стюарта стояв поряд із Россом Барнетом, коли вони перешкоджали тому темно­шкірому хлопцеві пройти в «Оле Місс». Вони дуже близькі, сенатор Вітворт і губернатор Барнет.

Я розтуляю рота, щоб хоча б щось сказати, але тут невпевнено заходить дворічний Вільям.

— Ось ти де. — Гіллі піднімає його, треться носом об його шийку. — Мій чудовий, мій чудовий хлопчику! — примовляє вона. Вільям дивиться на мене та сміється.

— Що ж, приємного перегляду, — бажаю, йдучи до вхідних дверей.

— Гаразд, — відповідає вона.

Я спускаюсь сходами. З дверей Гіллі махає рукою, махає Вілья­мовою ручкою «па-па». Вона зачиняє двері ще до того, як я дійшла до машини.

Ейбілін

Розділ 14

Бувала я у напружених ситуаціях, але ця… коли з одного боку моєї вітальні — Мінні, з іншого — міс Скітер, й тема обговорення, як то бути темношкірою та працювати на білу жінку. Господи, це диво, що вони не побились.

Хоча були моменти, коли це от-от мало статися.

Як-от минулого тижня, коли міс Скітер показала