Прислуга - Кетрін Стокетт

Одначе це правда. Я зустрічаюся зі Стюартом Вітвортом уже три тижні. Двічі ми сиділи в «Роберт Е Лі» (якщо враховувати те провальне побачення) й ще тричі у мене на терасі перед його від’їздом до Віксбурга. Мій батько навіть затримався після восьмої, щоб поспілкуватися з ним.

— Добраніч, синку. Перекажи сенаторові, що ми справді схвалюємо його виступ проти проекту закону про податки з фер­мерів. Мама розривається між суперечливими почуттями, що я можу все зіпсувати й що мені таки подобаються чоловіки.

Білий прожектор дива освітлює мене, коли я пробираюся до Гіллі. Дівчата всміхаються та кивають мені.

— Коли ви знову зустрічаєтесь? — Тепер Елізабет мне хустинку, очі в неї широко розплющені, ніби вона щойно стала свідком автокатастрофи. — Він сказав?

— Завтра ввечері. Як тільки він зможе приїхати.

— Чудово.

Усмішка Гіллі нагадує самовдоволену усмішку товстенького малюка на вітрині кафе з морозивом. Ґудзик на її червоному костюмі ледь тримається.

— Ми зробимо це подвійним побаченням.

Я не відповідаю. Не хочу, щоб Гіллі та Вільям приходили. Я хочу просто посидіти зі Стюартом, щоб він дивився на мене, лише на мене.

Двічі, коли ми були самі, він прибирав моє волосся, коли воно спадало мені на очі. Він не робитиме цього, коли вони будуть із нами.

— Вільям зателефонує Стюартові сьогодні. А ходімо в кіно.

— Добре, — зітхаю я.

— Я просто вмираю, так кортить глянути «Цей божевільний, божевільний, божевільний світ». Хіба це не буде весело, — говорить Гіллі. — Ти і я, Вільям і Стюарт.

Мені здається підозрілим те, як вона розставила імена. Ніби суть полягала в тому, що разом будуть Вільям і Стюарт, а не ми зі Стюартом. Знаю, що буваю параноїчкою. Та зараз усе змушує мене бути обережною. Два вечори перед цим, тільки-но я перетнула міст до району темношкірих, мене зупинив поліцейський. Він посвітив ліхтарем у вантажівку, посвітив на сумку. Попросив мої водійські права й поцікавився, куди я їду.

— Я везу чек своїй служниці… Константін. Забула їй за­платити.

Інший коп підтягнувся, підійшов до вікна.

— Чому ви мене зупинили? — запитала я (мій голос звучав на десять тонів вище). — Щось сталось?

Моє серце вистрибувало з грудей. Що, як вони перевірять сумку?

— Якісь янкі хуліганять. Ми їх спіймаємо, мем, — пояснив він, постукуючи своєю палицею. — Робіть свої справи та повертайтесь назад за міст.

На вулиці Ейбілін я навіть припаркувалася подалі від будинку. Пішла до задніх дверей замість того, щоб зайти через передні. Першу годину мною так тіпало, що ледве могла читати запитання, які написала для Мінні.

Гіллі вдаряє молоточком, оголошуючи п’ятихвилинну готовність. Я проходжу до свого крісла, беру сумку на коліна. Порпаючись усередині, раптом натрапляю на брошуру Джима Кроу, вкрадену у бібліотеці. Загалом у моїй сумці вся проведена нами робота — розмови з Ейбілін і Мінні, нариси книжки, список потенційних служниць, мій різкий коментар ініціативи Гіллі щодо туалету — все, що я не можу залишити вдома, бо боюся, що мама нишпоритиме в моїх речах. Я тримаю це все у задньому відділенні на застібці. Воно надто виділяється.

— Скітер, ці поплінові брюки просто чарівні, чому я їх не бачила раніше? — каже Керролл Рінґер, яка сидить через кілька крісел від мене, я дивлюсь і всміхаюсь, а сама думаю: «Тому що я б не насмілилась одягнути старий одяг на збори, і ти теж». Запитання щодо одягу дратують мене після стількох років маминого цькування.

Відчуваю руку на своєму плечі й, повернувшись, бачу, як Гіллі тицяє пальцем у мою сумку, просто у брошуру.

— У тебе є записи для вісника на наступний тиждень? Це вони? — Я навіть незчулась, як вона підійшла.

— Ні, стривай! — вигукую та заштовхую брошуру назад поміж свої папери. — Мені треба… дещо виправити. Я принесу їх тобі трохи пізніше.

Глибоко вдихаю.

За трибуною Гіллі кидає погляд на свій годинник, граючись молоточком, ніби просто вмирає від нетерпіння вдарити ним. Швидко кладу свою сумку під стілець. Нарешті збори починаються.

Я записую новини з фонду НГДА — хто в «чорному» списку, хто ще не приніс консерви. На календарі подій іще багато зборів комітету й дитячих свят, і я кручусь на своєму дерев’яному стільці з надією, що збори незабаром закінчаться. Мушу повернути мамі машину до третьої.

До кінця ще не якихось чверть, а добрі півгодини чи година, та я вибігаю із задушливої кімнати до свого «кадилака». Мене внесуть до «чорного списку» за те, що раніше пішла, проте, Господи Боже, що гірше — гнів мами чи гнів Гіллі?

Заходжу в дім на п’ять хвилин раніше, наспівуючи «Покохай мене» та розмірковуючи, що мені слід піти купити таку саму коротку спідницю, в якій сьогодні була Дженні Фоуші. Вона згадувала, що придбала її у Нью-Йорку, у магазині «Берґдорф Ґудмен». Мама мене вб’є, якщо в суботу перед побаченням зі Стюартом я вийду в спідниці до колін.

— Мамо, я вдома, — гукаю з коридору.

Я беру з холодильника кока-колу, зітхаю й усміхаюсь, почуваючись сильною та щасливою.

Я прямую до вхідних дверей по свою сумку, готова попрацювати з розповідями Мінні. Гадаю, що їй кортить поговорити про Селію Фут, але вона завжди зупи­няється через хвилину й змінює тему. Дзвонить телефон, і я піднімаю слухавку, проте це до Паскаґули. Я записую повідомлення для неї від Юл Мей, служ­ниці Гіллі.

— Привіт, Юл Мей, — вітаюсь я, з думками про те, яке це все-таки маленьке місто. — Я перекажу їй, коли вона повернеться. — Я на хвилину звішуюся через перило — як би мені хотілося, щоб Константін була тут, як би хотілося розповісти їй про все, що зі мною відбулося протягом дня.

Зітхаючи, допиваю свою кока-колу, а потім іду до вхідних дверей по свою сумку. Її там немає. Я йду на вулицю поглянути у машині, проте там її теж нема. Злегка нервую, замислююсь і йду сходами нагору — рум’янець на моїх щоках поступово змінюється жовтизною. Хіба я вже піднімалася до себе? Ни­шпорю у своїй кімнаті, проте сумки ніде немає. Зрештою стою посеред своєї тихої спальні, хребтом відчуваю, як повільно підкрадається мороз паніки. Сумка… У ній же все.

Мама. Думаю та біжу вниз, подивитись у кімнаті відпочинку. Аж раптом розумію: вона не у мами. Відповідь знайшлась — я аж стерпла. Я покинула свою сумку в Домі Ліги. Так поспішала, щоб повернути мамину машину додому. Коли деренчить телефон, я вже знаю, що на тому кінці дроту Гіллі.

Я хапаю слухавку зі стіни. Мама кричить, прощаючись із дверей.

— Так?

— Як ти могла залишити таку важку річ? — починає Гіллі.

Гіллі ніколи не вважала проблемою чиїсь залишені речі. Їй це навіть подобалося.

— Мамо, почекай хвилинку! — я кричу з кухні.

— Боже праведний, Скітер, що у ній? — запитує Гіллі. Мені треба зупинити маму, та голос Гіллі нечіткий, такий, ніби вона нахиляється та відкриває сумку.

— Нічого! Лише… усі ті листи міс Мирни, ти ж знаєш.

—