Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
Воддінгтон не відповів. Вона повільно обернулася й глянула на нього. Його обличчя було бліде й застигле.
– Що він мав на увазі, коли сказав: «А от той пес помер»? Що це таке?
– Це останній рядок «Елегії» Голдсміта.
67
Наступного ранку Кітті поїхала в монастир. Дівчина, що відчинила їй двері, була наче здивована її бачити, а через кілька хвилин після того, як Кітті взялася до роботи, в кімнату увійшла абатиса. Вона підійшла до Кітті й узяла її за руку.
– Я рада, що ви прийшли, дитя моє любе. Ви демонструєте неабияку мужність, прийшовши сюди так скоро після такої великої втрати; і мудрість, бо, я певна, робота відволіче вас від важких дум.
Кітті опустила погляд, трохи почервонівши; вона хотіла приховати від абатиси, що в неї на серці.
– Мені немає потреби казати, як щиро ми всі співчуваємо вам.
– Ви дуже добрі, – прошепотіла Кітті.
– Ми всі повсякчас молимося за вас і за душу того, кого ви втратили.
Кітті не відповіла. Абатиса відпустила її руку й холодним, владним тоном дала їй кілька завдань. Вона погладила кількох дітей по голівках, усміхнулася до них своєю відчуженою, але чарівною усмішкою, і пішла братися до термінових справ.
68
Минув тиждень. Кітті сиділа й шила. Абатиса увійшла в кімнату, сіла поруч неї й уважно роздивилася її шитво.
– Ви дуже добре шиєте, моя люба. У сучасному світі це рідкісне вміння для молодої жінки.
– Я завдячую цим своїй матері.
– Я певна, що ваша мати буде дуже рада знову з вами побачитися.
Кітті звела очі. Щось у манері абатиси не дозволяло сприйняти цю заувагу як простий вияв ввічливості. Вона продовжила:
– Я дозволила вам приходити сюди після смерті вашого любого чоловіка, бо думала, що зайнятість відволіче вас. Я вважала, що тоді ви не були готові вирушити в довгу дорогу аж до Гонконгу самотужки, а також не хотіла, щоб ви на самоті сиділи вдома й не мали що робити, крім як згадувати свою втрату. Але минуло вісім днів. Настав час вам поїхати.
– Я не хочу їхати, матінко. Я хочу лишитися тут.
– Вам немає заради чого тут лишатися. Ви приїхали, щоб бути зі своїм чоловіком. Ваш чоловік помер. Ви в такому стані, в якому скоро потребуватимете піклування й уваги, які дістати тут неможливо. Це ваш обов’язок, дитя моє любе, – зробити все можливе заради добра тієї істоти, дбати про яку доручив вам Господь.
Кітті якусь хвилю мовчала. Вона опустила погляд.
– Мені здавалося, що я тут корисна. Мені давало велику втіху так думати. Я сподівалася, що ви дозволите мені продовжувати роботу, доки не скінчиться епідемія.
– Ми всі дуже вдячні за те, що ви для нас зробили, – відповіла абатиса з легкою усмішкою, – але тепер, коли епідемія спадає, приїхати сюди вже не так ризиковано, тож я очікую на двох сестер із Кантона. Вони прибудуть дуже скоро, й тоді, напевно, мені вже не будуть потрібні ваші послуги.
У Кітті обірвалося серце. Тон абатиси не допускав заперечень; вона добре знала, що благати її немає сенсу. Лише те, що Кітті довелося переконувати, додало її голосу нотку, хай не роздратування, але принаймні безапеляційності, яка могла до нього призвести.
– Містер Воддінгтон був дуже люб’язний попросити в мене поради.
– Краще б він пильнував своїх справ, – урвала її Кітті.
– Навіть якби й не попросив, я почувалася б зобов’язаною її дати, – м’яко сказала абатиса. – Наразі ваше місце не тут, а поруч своєї матері. Містер Воддінгтон домовився з полковником Ю про достатній супровід, так що в подорожі вам нічого не загрожуватиме. Він уже домовився про кулі та носіїв. Ама поїде з вами, в усіх містах, через які ви будете проїжджати, вам влаштують нічліг. Власне, зроблено все можливе, щоб забезпечити вам комфорт.
Кітті стиснула губи. Могли б принаймні з нею порадитися. Це ж стосується її самої. Їй довелося докласти зусиль, щоб відповідь не прозвучала різко.
– І коли мені від’їжджати?
Абатиса не втрачала добросердості.
– Що швидше ви повернетеся в Гонконг, а тоді відпливете до Англії, то ліпше, дитя моє любе. Ми подумали, що ви могли б від’їхати на світанку післязавтра.
– Так скоро.
Кітті потроху розбирало на сльози. Але абатиса казала правду – їй тут не місце.
– Здається, ви всі прагнете чимшвидше мене позбутися, – сказала вона з жалем у голосі.
Кітті відчула в абатисі полегшення. Та побачила, що Кітті готова підкоритися, й мимоволі перейшла на поблажливіший тон. У Кітті було хороше почуття гумору, й тепер її очі зблиснули, коли вона подумала, що навіть святі люблять, щоб усе було по-їхньому.
– Не думайте, що я не ціную доброту вашого серця, дитя моє, і це гідне захвату милосердя, яке заважає вам з легкою душею покинути самостійно взяті на себе обов’язки.
Кітті дивилася просто поперед себе. Вона злегка знизала плечима, знаючи, що не може приписувати собі таких високих чеснот. Залишитися їй хотілося, бо не було куди їхати. Дивне це відчуття – що в усьому світі немає людини, якій було б небайдуже, жива вона чи померла.
– Я не можу збагнути, чому вам так не хочеться їхати додому, – дружелюбно вела далі абатиса. – У цій країні стільки іноземців, що багато б віддали за таку можливість!
– Але ж не ви, матінко?
– Ох, з нами інша річ, дитя моє. Приїхавши сюди, ми знали, що назавжди покинули батьківщину.
Через власні ображені почуття у Кітті з’явилося бажання, можливо, зловмисне, знайти слабину в латах віри, що робили монахинь такими захищеними від усіх природних людських почуттів.
Захотілося перевірити, чи справді не залишилося в абатиси якоїсь людської слабкості.
– А я гадала, що хай іноді, але стає важко, коли подумати, що більше ніколи не побачиш дорогих серцю людей і ті місця, де минуло дитинство.
Абатиса на якусь мить завагалася, але Кітті, споглядаючи її, не помітила ніякої зміни в спокійному виразі її прекрасного суворого обличчя.
– Це важко для моєї матері, що вже в літах, бо я її єдина донька і їй усім серцем хотілося б побачити мене ще раз перед смертю. Мені хотілося б порадувати її, але це неможливо. Ми почекаємо, доки зустрінемося в раю.
– Все-таки як подумаєш про тих, кому дорогий, напевно, важко не сумніватися в тому, чи правильно було з ними розлучатися.
– Ви питаєте мене, чи я колись шкодувала про це? – раптом обличчя абатиси аж наче засвітилося. – Ніколи, ніколи. Я обміняла життя пересічне
