Ініціація - Люко Дашвар
«Певно, і з Тасею так! Залізла в голову, бо раптом бовкнула про свою цноту, а я ніби це виправити маю», — спробував пояснити собі нав’язливе бажання знову і знову повертатися до нотаріусихи: то з козячим сиром («Тасю, що скажеш? Смачно?»), то з мішком картоплі («Тасю, я оце в коморі порядки наводив, дивлюся, а картоплі забагато. Ще погниє до весни. Подумав, тобі ж згодиться, так?»), то чи під геть сумнівним приводом підправити супутникову тарілку на даху Тасиного дому, бо, бач, їхав у своїх справах повз Тасин будинок, випадково глянув на тарілку, а вона ж покосилася, скоро завалиться.
Тася приймала Перегудині дари спокійно, гордовито. Лише казала:
— Перегудо, тобі своїх справ замало?
— Ти не подумай. Я просто так, — боронився.
І одного разу, після понад місячних Павлових наскоків до райцентру, вже взимку, коли рік 2016-й уже вивільнив дорогу 2017-му, Тася таки здалася. Розчахнула двері свого дому, кивнула Павлові: проходь.
Розгубився, та виду не подав. Тримався мужньо аж до кінця вечері з коньяком. Тася виставила його на стіл, на Перегуду насмішкувато глянула: ти ж так собі все уявляв?
— Давай краще теє… поговоримо, — ляпнув. Але чарку коньяку заковтнув для хоробрості.
Тася і собі обмазала губи коньяком, рюмку відставила.
— Тоді признавайся вже, Перегудо, що відбувається. Бо куди не плюнь — усюди ти! Совість прокинулася? — спитала.
— Та ні. Не було в мене совісті ніколи. Чого б це їй зараз з’явитися?
— А чого причепився реп’яхом?
— Так теє… — сказав. — Бо не забув тебе.
— А чого ти не забув, Перегудо? Що так і не переспав зі мною перед армією? Надолужувати припхався, бо припекло в штанях.
На Тасю глянув, знітився.
— Чуєш, Тасю, — сказав, — нащо ти про дурне думаєш? Припекло, то хай пече собі. Не бажаєш сексу — не буде сексу. Хочу, щоб у нас усе інакше було.
— Це ж як?
— По-людськи…
Замовк. Усвідомив, що саме вилилося назовні, та геть не розгубився, бо раптом зрозумів: так і хоче. По-людськи.
— А як це — «по-людськи»? — Тася всміхнулася зажурено: чи то від коньяку, чи то від спогадів.
— Сам не знаю. У мене ще такого не було, — признався. І ніби — перед прірвою: хибний крок — і смерть. Узяв Тасину руку обережно, видихнув і раптом, несподівано навіть для себе, поцілував гарячі жіночі пальці. Захмелів, розтанув-розлився не калюжами — чистим дощем.
— Можемо в ліс піти, — заговорив-заспішив, бив словами-краплями. — Там зараз снігу чистого намело. З гори на санчатах покатаємося, як молоді. Чи теє… в ресторан, якщо хочеш. Чи в кіно. Та куди завгодно, Тасю! Як скажеш, так і буде.
Життя враз стало прекрасним і до біса зрозумілим. Про бабцю вже не мордувався: хай живе в Перегудиному домі до смерті, раз якесь падло так із неї позбиткувалося. А Павло навколо Тасі на крилах кружлятиме, та не пузом по землі, а високо, куди не долинають ані плітки, ані осуд, ані насмішкуватий сарказм. Перестав забувати голитися, роботу по господарству старався вкласти в білий день, щоб увечері не до кіз та курей — до жінки. І таким став простим у бажаннях: ото би дивитися йому на Тасю чи поряд бути, і доста. Лиш синові повторював дедалі настирніше:
— Дивись, не накосяч перед армією. Дівку чпокнути — то не головне.
— Нотаріусиха тобі такі думки навіяла? — Валєрчик скоро доколупався до змін у батьковому характері, та ставився до того поблажливо, незлобливо. Все одно навесні у військо: покине дім, а чи повернеться — хтозна, бо війна ж. Воно і на краще, думав, що тато не сам-один на хуторі лишиться: і бабця стара поряд вошкається, і галаслива нотаріусиха, може бути, сюди переїде.
— А Тася тут до чого? — обурювався Перегуда. — У мене і своя голова є. Повір: усі косяки до людини повертаються, бо в косяків, Валєрчику, строку давності немає.
— Так ти зараз косяки відпрацьовуєш чи все серйозно? — спитав син.
— Думав, що косяки, а вийшло серйозно, — признався Перегуда. На Валєрчика глянув насторожено. — Ти ж не проти?
— От повернуся з армії живим, на хутір приїду… Якщо кіз більше стане, а наш козячий сир уся країна їстиме, тоді і скажу, що не проти. А доти зачекаю. Бо хтозна, куди тебе твоя любов заведе, — не по-юначому мудро відказав Валєрчик, та з усіх його слів Перегуду розшматувало лише те, як спокійно і безбарвно син констатував: от повернуся з армії живим. У скроні — дзвони: твою дивізію! А як не повернеться… живим?!
— Давай заплатимо. І вдома залишишся, — запропонував уже навесні, коли на хутір почали надходити повістки, а Валєрик все частіше мотався в райвійськкомат.
— Облиш.
— Чому?
— Уже налаштувався. Піду і все, — відповів, наче крапку поставив: упертий, як батько, — сперечатися марно.
Хіба Перегуді від того легше? Мордувався, ніяк не міг знайти точку відліку, аби підтримати сина беззастережно і абсолютно. Товкмачив собі: війна, хтось же має… А в мізках гірке: як війна, то мали б усі… Усі! І він, Перегуда, і решта люду стати на захист від іншого люду, бо як озирнутися, то тільки так і було: споконвіку одні люди билися з іншими людьми. А в чому сенс? Нащо одним людям з іншими битися? Хіба то по-людському?.. Може б, поговорити слід, раз уже Бог дав людям мову та мізки, аби робити хоч якісь висновки?
— А з ким говорити? Де їх знайти, тих людей, з якими можна поговорити? Чи знайду до весни? — все думав, ніяк второпати не міг.
Весна принесла не тільки тривоги за сина. Стара бабця Костомарова, яка за зиму, здавалося, призвичаїлася до життя в Перегудиній хаті зі зручностями, — як не куняла тихо на старенькому тапчані, так до блиску натирала посуд і плела чудернацькі ланцюжки з мотузок, — раптом ожила, занервувалася, засовалась. Щоранку збирала свої лахи, ставала біля вікна та все виглядала маршрутку, щоб у Київ додому їхати, і годі було переконувати її, що можна і на стілець біля вікна сісти.
— Краще добре вимий руки, Миколко, — відповідала зі своєї реальності, а іншої для неї вже не існувало.
— Це ж добре, що Валєрчик поки що вдома, — розповідав Павло Тасі. — Як бачить, що бабця вже геть на ногах не тримається, то якось умовляє її перепочити. А що робити, коли в армію поїде? Не буду ж я
