Ініціація - Люко Дашвар
— Якби ж не та цнота її, — прошепотів. Роздратування розтануло, облило чоловіка світлим сумом. Спробував струсити той сум, забігав по хаті: все рукам роботи шукав. Наштовхнувся на тиху гостю — сиділа біля столу, старанно витирала рушником ложки і виделки, наче б самі не висохнули.
— Чуєте, Наталю Іванівно?..
Присів, у бабцю очима увіп’явся. І хоч хотів збрехати, що кілька годин сьогодні зранку шукав зупинку, від якої маршрутки на Київ прямують, та раптом спитав, хоч і не сподівався на усвідомлену відповідь:
— Хто такий Герман?
— Герман? — бабця Костомарова глянула на Перегуду здивовано, усміхнулася із докором, як учителька усміхнулася б шибайголові, який не знає, що двічі по два — чотири.
— Ви — Герман, — сказала.
— З якого це дива? — аж психонув. — Я Павло. Сусід ваш.
— Ні, ні. Я пам’ятаю точно! Мого сусіда звати Германом, — упевнено відповіла старенька. — А ви хіба не мій сусід?
Перегуда насупився: та-а-ак, кіна не буде. Бабині мізки геть з ладу вийшли. Та не відступився.
— Я вам тут сусід, на хуторі. А Герман, певно, ваш київський сусід? Так? Він у Києві з вами в одному будинку живе?
— Звичайно. Як же довго вам усе треба пояснювати!
— Отакий тупий! Не зважайте.
— Господь з вами.
— А будинок ваш де стоїть? — вів далі настирний Павло. — На Подолі? На вулиці Хорива? Я питаю, щоб водію маршрутки пояснити, куди вас слід доправити.
— Так, — кивнула. — Усе життя прожила на вулиці Хорива.
— А номер будинку який?
Старенька завмерла на мить, хитнула сивенькою головою.
— Не пам’ятаю, — заходилася ритися в сумці. — Зараз паспорт знайду. У паспорті штамп, а на штампі адреса: і назва вулиці, і номер будинку.
Перегуда знав, чим закінчаться ті безплідні пошуки: сам би радий бабин паспорт погортати, та хтось недобрий надто ретельно зібрав Наталю Іванівну Костомарову на переїзд, про який вона — ні сном, ні духом.
— А без паспорта… — руки бабиної торкнувся. — Розкажіть, який ваш будинок. Коробка проста чи якісь особливі прикмети має?
— Більш як сто років тому коробки не будували, — усміхнулася Наталя Іванівна. — Мій будинок має прекрасні капітелі.
Капітелі. Перегуда разів двадцять подумки повторив слово, аби не забути, і, коли пізно ввечері з Карасівки на хутір повернувся Валєрчик, спитав сина:
— Знаєш, що таке «капітель»?
— Це «капітал» французькою, — запевнив Валєрчик без роздумів. — Бабло, корочє.
— Точно?
— Ясна річ! Марсель, шанель, бондюель, капітель, — виклав аргументи син.
— А де б мені це діло уточнити?
— У райцентрі, в Інтернет-клубі. Чи до своєї знайомої нотаріусихи заскоч. Вона точно Інтернет має.
Знову все повертало до Тасі. Перегуда лише кивнув синові: добре, йди вже спати. Та Валєрчик у тата вдався: не лишав на завтра запитання, якщо мав змогу отримати відповіді вже сьогодні.
— Бабця ще довго в нас житиме? — спитав.
— Вона тобі заважає?
— Вона каже, що не можна в трусах по хаті ходити.
— То не ходи.
— Так довго чи ні? — не здавався Валєрчик. — Бо мені вже набридло безперервно руки мити.
— До зими і думати про неї забудемо, — пообіцяв Перегуда.
Зима ніяких обіцянок людям не давала, але не забарилася. Чітко за календарем налетіла депресивними сірими хмарами, сипала дощем упереміж із снігом, наповнювала життєві сюжети чорним відчаєм, а в Перегудиній душі — знай дзвоники дзвенять. І все йому добре, нема проблем.
— Бабця геть зв’язок із реальністю втратила, — дорікав Валєрчик татові. — Уже Миколкою мене кличе і обіцяє на море звозити, а ти все ніяк із нею не розберешся! Обіцяв же!
— І як мені з нею розбиратися? На вулицю викинути чи назад у холодну Оверкову хату на руках перенести, бо бабця наша ледве ноги пересуває?
— Ти ж хотів її київську адресу взнати. Не вийшло? А чого в райцентр весь час мотаєшся?
І що Перегуді на те відповідати? Що так, була ідея через Інтернет з’ясувати, що за дурня ті «капітелі», а з тими знаннями потім відшукати бабин дім на Подолі. Що з тиждень ніяк не наважувався їхати в райцентр, бо боявся Тасю перестріти, врешті плюнув і зрушив з місця, та з’ясувалося, що райцентрівський Інтернет-клуб зачинили за борги по орендній платі і ноги понесли розгубленого Перегуду не до школи чи місцевого аграрного технікуму, де точно були і комп’ютери, і Інтернет, а до нотаріальної контори. А з контори Перегуді назустріч вийшла Тася. І чогось мовчала, не завелася, як зазвичай, коли перетиналися. Лиш глянула на Павла здивовано: мовляв, якого біса треба?
— Тасю, — сказав, — а я оце їхав у райцентр і згадав, як ми колись сюди з Карасівки на татовому «Жигулі» моталися.
— Тоді кіно тільки в райцентрівському клубі показували, — кинула. — А нині я вдома що завгодно переглянути можу. Хоч «Термінатора», хоч «Ромео і Джульєтту». У мене «тарілка».
— Це ти мене так до себе в гості на кіно запрошуєш? — чи то пожартував, чи то напросився.
— Та я б перестала себе поважати, якби мужиків до себе в хату тягла! — Тася із гонором Перегуді в очі. Геть не змінилася.
Та й Перегуда не зі слабкодухих. Роззирнувся, наче всі райцентрівські пліткарки вже дірки в них попротирали, плечима знизав.
— Здалася мені твоя хата! Я про кіно. Не знаєш, зараз у клубі кіно крутять?
— Нащо мені те знати?
— Сходили б…
— Щоб потім весь райцентр мені кістки перемивав?
— Давай не в райцентрі кіно знайдемо.
— А де? У Києві?
— Та хоч і в Києві.
Засміялася, головою хитнула: мовляв, усі ви на слова швидкі.
— Перегудо, ти здурів?
— Та я на повному серйозі. Їдьмо, Тасю. Онде «Нива» моя за рогом, біля супермаркету, — бовкнув, а в голові цифри витрат уже вишикувалися: соляра до Києва і назад, квитки в кіно і ще, певно, якимось попкорном доведеться Тасю пригощати, бо чув — у Києві тільки так кіно і дивляться.
Аж видихнув із прикрістю: нащо ту спонтанну дурню верзе? На Тасю глянув, повторив уперто:
— От чого виламуєшся? Я ж просто в кіно тебе запрошую.
Це ж просто кіно! Бовтатися-підскакувати в некомфортній «Ниві» сто кілометрів до столиці по ямах розбитої траси, мовчати відчайдушно, ніби слово розколе і без того схвильовану душу, не дивитися на Тасю, яка сидить поруч, усміхається зажурено, та не гірко, і не спитати: а ти чого? Учепитися спітнілими долонями в кермо і не «Ниву» вести — власну долю гнати в глухий кут приречено, фатально
