Ініціація - Люко Дашвар
За парканом — тихо, німо, та все захаращене, дике, наче тут не тридцять років людська нога не ступала, сто.
«Що, суко? Заграбастати сили вистачило, а до ладу привести ні? А нащо тоді за цю алею триматися, га? Не докладаючи зусиль, наварити на ній хочеш?» — дерся крізь хащі до озера, звертався до нового ймовірного хазяїна колись доступної для всіх алеї.
Вийшов до озера. Аж посміхнувся, побачивши стару розкидисту вербу: вистачило йолопу розуму хоч вербу не спиляти. Не подерся на високу гілку. Сів під старою деревиною. Думки кудись зникли, тривоги, сумніви. Про Валєрчика не думав, про Альонку, яку тепер треба відшукати, хоч не має ані найменшої уяви про те, як те робиться. Дивився в каламутну воду давно не чищеного, порослого комишем озера, та бачив лиш темну непрозору порожнечу, що насувалася зусібіч, як і там, на плацу.
Хитнув головою: та що це?! Усе ж нормально, нема біди! Син живий-здоровий поки що. Сам у силі. Тася, сири. Жодного тривожного дзвіночка!
Тільки подумав, аж мобільний — дзелень. Пополотнів. «Так скоро?!» — промайнуло, бо в голову стукнуло: Валєрчик телефонує. А раз дзвонить, то вже й біда? На екран мобільного глянув: Тася.
— Козел я! — буркнув. Мобільний до вуха. — Тасю! Чуєш? Забрали Валєрчика. Все. Поїхав в «учебку» під Києвом.
— Добре, що під Києвом, — сказала Тася. — Зможеш щотижня до нього мотатися.
— Так, зможу, — замовк.
— Ти вже на хутір повернувся? — спитала Тася.
— Та ні. Тут я, в райцентрі, поряд із тобою.
— Поряд — це коли я твої очі бачу, — сказала.
— Та теє… зараз побачиш, Тасю. Хочеш? Ти де? Удома? — мовив, сам визначив головне слово своїх питань — «хочеш», бо раптом уявив Тасю голою-чистою, розгубленою, невинною. Майже напевно знав: Тася відповість «хочу».
— Удома… — відповіла Тася дивним грудним голосом із придихом, а Перегуді почулося не «вдома» — «втома». Зловив себе на думці, що страшенно втомився від цього дня, хоч і не робив геть нічого, і що немає сили, яка би надихнула його сьогодні бодай на якусь справу. Немає такої сили! Крім однієї…
— Тася, — прошепотів.
Підвівся, подерся хащами до «Ниви». Гнав її райцентром, наче на потяг чи на літак запізнювався: курява з-під коліс, перехожі матюки гнуть, пси від гавкоту захлинаються.
— Вибачайте!
Зупинив стару брудну «Ниву» біля Тасиного обійстя поряд із умитою, доглянутою Тасиною «Маздою»: яскраво-червоною, високотехнологічною, молодою — років два від народження. Аж усміхнувся: отака і вони парочка! Він — «Нива»: робоча коняка, яка хоч тобі по шосе, хоч ґрунтівкою, хоч полем навпростець.
— А Тася класом вище… — пробурмотів, та не насторожився: йому б розігнати темну непрозору порожнечу, яка хтозна-чого дихала в спину, а з Тасею і тачками розбереться.
Тася — як та «Мазда»: Павло аж очі примружив, коли жінка розчахнула перед ним двері, — умита і чиста, причепурена, підфарбована. Блискуча сукенка підкреслює неординарний настрій тіла, тільки на ногах замість файних черевичків — хатні капці. Але не заношені, старі — новенькі капці, прикрашені пухнастими хутряними кульками.
— Тільки-но з Києва, з семінару повернулася, — мовила.
Він: ясно. Вона: та не стій на порозі, проходь. І все ніби як завжди. Вона: чаю-кави? Він: та можна. На дивані повсідалися, чашки порцелянові тримають, а розмова не сплітається в косу, розсипається-рветься. А чому? «Бо з порожніми руками припхався», — вирішив Перегуда. Зазвичай хоч якийсь скарб до Тасі тягне, а нині забув, твою дивізію.
— Усе про Валєрчика думав, — бовкнув, ніби виправдався.
— Як він?
— Та як? Нормально. Ще до обіду їх на Київ повезли.
— А ти?
— А що «я»? Ось я, сиджу тут.
— Думала, як сина проведеш, то одразу на хутір помчиш.
— Сам так думав.
— А чого не поїхав?
— Не поїхав і все. Чого воно тебе так пече, Тасю? Зараз і поїду, — аж підвівся з порцеляновою чашкою в руках.
Тася і собі: підхопилася, чашка з гарячим чаєм у руці тремтить. На Павла глянула якось дивно, крок до нього зробила: раптом обійняла обома руками, разом із чашкою, притисла до себе, завмерла, і Перегуда лиш відчув, як по спині стікає пекуча рідина. І по руках. І в голову вдарила. І в ноги, і поміж них. Отак банально через гарячий чай, який Тася випадково розлила по його спині, Перегуда і зрозумів: час!
— Тасю, чуєш. Дай я. Прошу… — прошепотів. Жінку відсторонив обережно, кляті чашки — на стіл. Тасю за плечі взяв і не поцілував, хоч за всіма правилами мав би. Потягнув блискучу сукенку, стягнув із Тасі, залишив у самій білизні. Думав, застидається, закриє груди руками, дивитиметься безпорадно, благально. Та, схвильована, хмільна, наче вони з Перегудою не чай пили, а горілки надудлилися, Тася раптом відсторонилася, головою захитала: ні, ні… Застигли одне проти одного: розбурхані, мов п’яні.
— Що? — прохрипів Перегуда. — Уже не хочеш?
— Не так!
— А як?
— У спальні на ліжку. Я простирадла нові постелю.
— Та добре.
— І щоб ти у ванну пішов. Щоби помився.
— А рушника даси?
— У ванній чисті рушники. Будь-який бери. І щоби…
— Що? Резинки тобі треба?
— Не резинки.
— А чого?
— А ти сам не знаєш?!
Отакі закидони! Перегуда розгубився, відчув, як від невчасних Тасиних примх жадання фатально здувається, лишає не післясмак перемоги, а тільки липку солодку рідину на спині.
— Чуєш, Тасю, — прохрипів. — Тоді піду.
І слова не встигла промовити — вискочив надвір, на «Ниву», і гайда. Навіть не застеріг Тасю, як зазвичай, щоби добре двері замкнула, бо злодюжок у райцентрі — як тих вошей у бродячих шавок. Та коли за півгодини «Нива» знову загальмувала біля червоної «Мазди» і насторожений Перегуда хотів було стукнути у двері Тасиного дому, то побачив, що двері так і лишилися незамкненими.
— Дідько, — перелякався, бо чогось подумав, що Тасі вже нема. Наклала на себе руки прямо у власній багатій хаті, вхопила ножа — і в голі груди себе: бац! І тепер лежить на підлозі поряд із диваном та журнальним столиком, на якому, мов сироти, туляться одна до одної дві чашки холодного, нікому не потрібного навіть як привід чаю.
— Тасю… — вломився, сунув швидко, гукав: — Тасю!
До вітальні — а там Тася на дивані сидить, жива-неушкоджена, заплакана, нещасна, у самій лише спідній білизні, а на столику поряд
