Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

— Уже Ярополк з своїми боярами поклали жажелі на виї наші, велику пагубу і гнесь нам творять. Мремо від гладу, не токмо гов’яда, давленини[85] не маємо, руб’я носимо на чересах, на попелі спимо, яригою вкриваємось, — говорить чоловік, у якого глибоко запали очі, вилиці нагадують висхлі кості, руки схожі на вузлувате коріння.

Тур знає цього чоловіка — це Давило, убогий смерд, що жив багато літ за Горою в хижі, мав там клапоть землі, тяжко працював, годував жону й дітей.

Нині вої Ярополка розкидали його хижу, на землі Давила викопали рів, от і пішов він з жоною й дітьми на Подол, викопав землянку в кручі над Дніпром — задушна[86] людина.

З темряви долітає інший, хрипкий, голос, що часом переривається сухим кашлем:

— А вже що вони уготували?! Дійдеш до річки — зупинять за побережним, перевезуть через річку — візьмуть перевозне, дійдеш до города — зупинять біля затвора, перейдеш через міст — візьмуть мостовщину, пустять через ворота — візьмуть мито, на Гору — візьмуть явлене, на ваги покладуть — помірне…

— Розбійник соромиться крадучи, а вони хваляться своєю татьбою, умножають і умножають скотниці, суровством все в нас забирають…

Догоряють вогнища у стані князя Володимира. Низько над обрієм висить, але скоро зайде за хмару вечірниця. Десь далеко за лівим берегом у полі черкає й черкає небо сліпуча блискавиця. Вгорі переливається, мерехтить Волосінь[87].

Під хижею тихо. Люди говорять пошепки — може, десь близько стоїть у темряві тіун, ябетник, а то й послух княжий.

— І вже добра нам від Ярополка не ждати, — каже все той же чоловік Давило. — Зла Гора, а він ще більше; з Володимиром, либонь, буде краще — наш-бо то князь.

— Чому ж наш? — виривається в Тура.

— Уже хто-хто, а ти, як гридень, мусиш знати… — глузує Давило.

— Був гриднем, а нині людина з поля, — глузливо відповідає й Тур, — непотрібен я Ярополку.

— То й краще, чоловіче Тур… — говорить Давило. — Князь Володимир не від якоїсь угорської князівни, а від простої руської дівчини.

— Від якої? Де ж вона? — пересихає в горлі в Тура.

— Оцього, чоловіче, я й не знаю. Що була вона — була, що від неї князь — і то правда, але де сама — і я, і ніхто не знає… А може, й не треба знати — нехай живе в полі, поки прийде сюди її син.

Дивлячись на вечірницю, що в цю хвилину поринає в хмару й тче навкруг себе золоте сяйво, Давило говорить:

— Болить моє серце, страждає душа за землю Руську… Судовством, лжею, а наіпаче татьбою правди ніколи не сотворити. За все Ярополка і бояр його постигне суд, горе прийшло в землю нашу і Київ, але кров’ю очистимо кров, будемо стерегти закон отців наших, берегти Русь…

Люди мовчать. Темно. Десь недалеко хтось закашляв. У глухому конці валують пси. Стани замовкли, але люди не сплять, вони не хочуть помирати, радяться, діють, — бережіться, люди, ворог ходить близько, він причаївся на Горі!

Ось усі розходяться, біля хижі залишаються тільки Давило й Тур.

— Не знав я, що тебе прогнали з Ярополкової дружини, — шепоче Давило, — давно би вже поговорив. А ти, виходить, такий, як і ми…

— Хто ж ви?

— Такі, як і ти, задушні люди.

— Говори зі мною одверто, — ловить у темряві вузлувату руку Давила Тур. — Я ненавиджу, чуєш, Давиле, ненавиджу Гору, Ярополка — вони в мене все, навіть життя, забрали.

— Тоді ходімо! — підводиться Давило. — Отам збираємось зараз, — він у темряві показує рукою, — в кручах. Ходімо, Туре.

3

Вої верхніх земель посувались до Києва, розтягнувшись півколом від Остра аж до Білгорода. На них налітали часом Ярополкові дружини, що діяли вже не так, як під Любечем, уникали зустрічі в чистому полі, скрадались у лісах і налітали темними ночами, намагались бити воїв Володимира ззаду.

Проте ніщо не могло стримати воїв князя Володимира, вони розтікались навкруг, понад Дніпром і Десною, як весняні води, впав Остер, Вишгород, Білгород, передня сторожа бачила Київ, слідом за нею йшли і йшли полки.

Князь Володимир велить поставити свій намет на горах за Щекавицею, а полкам зупинитись між Дорогожичами й Оболонню. День і другий Володимир пробує копієм пробити вали на Глубочиці, вої його спускаються з нижнього валу в урвище Глубочиці, де піниться ручай, переходять його, видираються на верхній вал, рубають околля, нищать воїв Ярополкових.

Це страшні дні, бо коли починається січа й вої сходяться віч-на-віч, кров тече по землі, збігає в Сітомлю й Глубочицю, виливається в Почайну.

Це — страшні дні, бо Ярополк, не надіючись на дружину, піднімає земське військо — княжі гридні женуть з Подолу, передграддя, Оболоні всіх чоловіків — старих, молодих і юнаків навіть — на вали, в рови, на видиму смерть.

А на самій Горі день і ніч підняті мости, зачинені ворота, якщо хто приїжджає на Гору, сторожі довго дивляться з високих веж і через прорізи в стінах і тільки тоді опускають мости, відкривають ворота. Якщо хто йде з Гори, за ним одразу ж закриваються ворота.

Гора шумить, гуде, як роздратована борть, сюди з’їхались не тільки київські, а з багатьох земель і городів волостелини, посадники, воєводи, тіуни, мужі ліпші й нарочиті. Гора нагадує великий стан, в усіх кінцях її стоять навантажені всіляким добром вози, іржуть коні, ревуть воли, бігають, напуваючи й годуючи тягло, а вночі стережуть добро холопи, смерди.

Особливо важко на Горі вночі. Ворота зачинені, підняті мости, сторожа стоїть на стінах, дивиться в темряву, але кожному ввижається, що там, унизу, вчиняється й наростає шум, може, підступний ворог уже дереться на городниці. Хто там крикнув біля Перевесищанських воріт, чому риплять жеравці на воротах від Подолу?

Князь Ярополк також не спить. Неспокійний ходить він у темряві — то посидить у Золотій палаті, то вийде в палату Людяну, спускається в сіни, позирає на вікна, прислухається до найменшого шуму за теремом, до кожного голосу в переходах.

Кроки лунають на сходах. Хтось кличе князя. Що сталось пізньої ночі на Горі?

Це повернувся з Подолу Блюд, знаходить князя, разом вони ідуть темними переходами, заходять до палати. Блюд викрешує вогонь, запалює свічу й ставить її в куточку на підлозі.

— Що скажеш, воєводо? — запитує Ярополк.

Блюд важко зітхає й поволі говорить:

— Смутні вісті на цей раз у мене, княже.

— Вони прорвали вали?

— Ні, княже, вони не прорвали валів, боюсь, що їх рватимуть з