Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

Ще годину тому я стояла серед засніженого Львова з валізкою, де було кілька книжок, якісь лахи і платівки. Видовисько чужих золотих вікон було нестерпне. Яка ж це моя земля, коли мені нікуди прихилити голову і треба тікати в іншу чужу землю? Мовчання довго супроводжуватиме мене в мандрах. Холод і спрага відлічуватимуть у мозку багато ночей. Замість готелів я ночуватиму в смердючих халупах на розкладачках, або сидітиму на вокзалі серед повій, злодіїв, ексгібіціоністів і просто волоцюг, їхні воші перелізуть на мою голову, їхні червоні від безсоння очі стрінуться з моїми, їхні спини підпиратимуть стіни храму, і їхня молитва буде єдина: «Хай швидше настане день!» А тоді — перший тролейбус, м’яке сидіння, короткий сон, якась тепла страва в їдальні. Ось він, інший світ. Тільки равлик щасливий, бо носить свій дім зі собою.

І тільки якось на світанку я почула голос сестри і збігла вниз зі сходів у порожній вестибюль. То була галюцинація, але від чого ти мене врятувала, сестричко?

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Я — Марія Титівна. Мені 80 років. Я вже майже сліпа, але ще при пам’яті. Як моя бабця вмирала, заповідала: «Годуй птичок». То я насиплю на підвіконня крихт і годую. Бабцю слухаю. Директор сварився, а потім перестав.

(Я пережила свого чоловіка і сина. Переживу, напевно, цілий світ, бо залишились тільки я і пташки. Нам потрібно трохи хлібця. Поклюємо і дивимося. Я — у вікно, пташки — на мене.)

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ.

— Ксеню, відійди від брами, бо машина задавить!

— Ксеню, тобі не можна страшити дітей, бо ти каліка. Сядь на лавку. Дивися, як Мотя чемно лежить у ліжечку. Як станеш стара, то тебе будуть годувати з ложечки і пісяти будеш на клейонку.

— Я кому сказала, Ксеню?! Дивися, йде директор. Він зараз спитає, чого ти зуби скалиш коло брами і чого без трусів. Не плач, бо закриємо в темній комірці. Послухай ліпше радіо. Шануйся. Ми тебе звідси нікуди не відпустимо, коли тебе рідна мама запхала. Зроби хатку з прутиків, а я потім прийду подивитися.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Коли у січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля.

Люди відкопають усіх своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу. Треба заткнути свій ніс, докторе.

Так, ви пророкуєте прихід нового Месії. Але то буде Антихрист. Ви хочете створити антисвіт і чекаєте Месію. Якби я був божевільний, то вірив би разом із вами. Я вмру у бруді й болоті. Звідки взятись добру, коли його нема? Я не пророк, але бачу, що добрі люди — слабкі, затоптані, як квіти при дорозі. І ви їх помалу втягуєте у вашу розпусту, змушуєте жити в тісноті, бідності, глумитеся над їхньою невченістю. А все тому, що нема коло них Христа, аби заступився. Але він прийде, мусить прийти. Почитайте Божі книги, докторе. Доки не сповниться все, що в них написано, доти не знайдеться нової мудрості, і доти будуть доми варіятів. Хоч ліпше нас випустити на волю, не лікувати. Та ви боїтесь, аби ми вас не навчили жити інакше. А ми б сховалися в лісі і там жили.

ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. У нашому звичному світі нема дверей, хоч нібито їх багато. Але вони не зачиняються. Двері є тільки в тюрмах і божевільнях, а наші може відчинити хто завгодно: вбити, обікрасти, зґвалтувати чи відвести туди, де є справжні двері. Наші двері — паперові чи з прогнилої дикти, а наші вікна сталеві, непроникні, щоб ми з них не виглядали і не вистрибували. За нашими дверима — прольот сходової клітки, що пахне гнилою капустою, котячою сечею і старістю вбогих бабусь, котрі цілі дні проводять у черзі за молоком і мороженою рибою, а ввечері рано гасять світло і незмигно дивляться в стелю, наче вже померли.

Чому це так — не варто довго думати. Це — наш простір, вирахуваний до квадратного сантиметра, наш час, що нас не гідний, але вже триває кілька поколінь. Мухи в павутинні, бджоли, які збирають отруту, кліщі, що живляться теплою кров’ю, — Ера комах, котра настала після людської ери.

Але те, що трапилося не зі мною, не має кінця. Я майже забула, що зі мною трапилось. У мене вже не буде захопленого погляду дитини, яка дивиться з-за дротяної сітки, що відгороджує одне подвір’я від другого, як бавляться інші діти її м’ячем. Але я ще можу бути дверима для своєї дитини. І вікном, розчиненим навстіж. Нема більш нічого, крім цих дверей і вікна, але без них немає Дому.

ЩОВЕСНИ ДО УРОЖА приїжджає вуйко Левко і вирубує старі дерева. Садить нові, але ті або не приймаються, або вироджуються. Земля втомилась родити. Яблука гниють на гілках. Вишні щораз дрібніють. Тільки раз у сім років буйно родять сливи.

Коло річки ми маємо невеликий сливовий сад, що його посадив мій дід. Я так тішуся цим старим садом… Бо зараз не садять садів, а він хоч трохи мій.

Нині ми лише говоримо про сади, яких ніколи не посадимо. У нас немає землі. Вона тікає нам із-під ніг. Мусить щось статися. Для кінця століття характерні есхатологічні почуття. Але щось станеться, бо земля начинена трупами і паразитує на людській енергії, витративши всі свої сили на боротьбу проти існування. Вона породить монстрів, а потім сама оживе.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я покинула місто, у якому прожила майже рік, було літо. Ночі мучили мене тяжкими снами, вдень переслідував страх. Я приходила на подвір’я колишнього панського дому, лягала в густу траву, лицем до землі — мені від того ставало легше. Я ніби спала: свідомість вимикалася, тіло не відчувало ні холоду, ні тепла. Але десь на дні мозку борсалось відчуття недовговічності того стану. Годинник цокав, і кожна секунда наближала мене до того часу, коли слід щось робити. Я не могла вижити в місті, яке покинула, а воно протягувало до мене щупальці-листки і могло задушити.

«Одне дерево, дві руки, три лебеді і чотири гілки. А зозуля — один і два, а зозуля — три і чотири».

Допомогти мені зможуть, коли