Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд

— Мяу! — жартома промовив я. Мія теж почала сміятися.

Після цього вона нахилилась до мене й ніжно поцілувала. Я сильніше притиснув її до себе й поглибив поцілунок. Наші поцілунки завжди були особливими. Раніше я не відчував нічого подібного. З жодною дівчиною...

— Нам потрібно поспішити, інакше ми не встигнемо в універ, — промовила Мія, відриваючись від моїх вуст. Я провів вказівним пальцем по її почервонілих губах і посміхнувся.

— Так. Потрібно.

Я підвівся разом з Мією на руках. Тоді обережно опустив її на землю і глянув прямо в очі.

— Знаєш чому мені подобаються наші суперечки? — запитав я.

— Ні. — Вона склала руки на грудях і відкинула голову назад.

— Тому, що після них на нас завжди чекає примирення… — з єхидною посмішкою промовив я, а тоді знову впився в її губи. Мія солодко застогнала й притягнула мене до себе за шию. Я опинився припертим до стіни. Наші тіла горіли від наших же почуттів, які переповнювали нас. Коли я нарешті відірвався від Мії, то зарився обличчям в її розбурхане волосся. Вдихнувши її аромат, я відчув спокій. — Тепер і справді пора. — Ми обоє посміхнулись і наввипередки побігли на кухню, бо нас кликала Ксенія.

Після сніданку ми втрьох поїхали в університет. До початку пари залишалось ще цілих 20 хвилин, тому я вирішив піти з Ксенію до ректора. Розмова пройшла доволі легко й швидко, тому що містер Брук був старим маминим приятелем, з яким вони раніше навчались в одному класі. Він підтримав ідею й сказав, що сам допоможе нам з організацією.

— Алексе, я така рада. Ти собі навіть не уявляєш. — На лиці Ксенії засяяла щаслива посмішка. Вона міцно обійняла мене. — Я так хвилювалась.

— Не переймайся. Все ж добре пройшло. З нас вийшла класна команда, — визнав я.

— Так. — Ксенія заклала собі на плече сумочку і поправила волосся. — Гаразд, Алексе. Не буду тобі заважати. Побачимось вдома. — Я помахав Ксенії, а вона мені.

Я вже обернувся, щоб піти, але почув дивний звук. Я розвернувся назад і побачив, що Ксенія вже лежить на підлозі. Я швидко підбіг до неї. Вона була без свідомості й зблідла. Я страшенно перелякався за неї та швидко підняв її й побіг з нею на руках в лікарню, яка знаходилась одразу навпроти нашого універу. На щастя, за декілька хвилин ми вже були на місці.

— Будь ласка, допоможіть. Вона різко знепритомніла! — закричав я, коли зайшов всередину. До мене одразу підбігли санітари та лікар.

— Не переймайтесь. Ми допоможемо їй, — заспокоїла мене медсестра. — Зараз ви маєте залишитись тут. Нам потрібно оглянути пацієнтку й з'ясувати що з нею трапилось. — Я схвально кивнув, нервово потираючи долоні.

Ксенію повезли в якийсь темний коридор. Я опустився на вільне крісло й закрив голову руками. Тисячі думок роїлись в моїй голові. Все ж було добре. Ксенія ніколи не скаржилась на погане самопочуття... А якщо з нею щось серйозне трапилось? Як я повідомлю про це Мії та батькові? Прокляття! Я голосно вдарив кулаком по металевій перекладині. Ні! Одного разу я вже втратив маму... Я не зможу пережити цього ще раз!