Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд

*Алекс

Я прокинувся щасливим в обіймах своєї дівчини. Вчора вона призналась мені в почуттях і в мене камінь з душі впав.

Це взаємно.

Я був щасливий і світився від радості ясніше ніж місяць опівночі.

Мія ще спала, тому я обережно забрав її руку зі своїх грудей і підвівся. Коли ми вчора прийшли, то Ксенія сказала, що хоче поговорити зі мною. Я пообіцяв їй, що ми неодмінно зробимо це, але вже зранку, тому що ми з Мією були втомлені після вечірки. Я ще раз глянув на свою дівчину й здається, що вона усміхнулась мені. Я натягнув вище покривало та швидко й водночас тихо почав переодягатися в спортивні штани та футболку. Після цього я повільно вийшов з кімнати й зачинив двері. В коридорі мені перегородив дорогу пухнастий монстр. Я люто глянув на нього, примруживши очі.

— Лакі, йди своєю дорогою. Подякуй, що я ще не помстився тобі за твої витівки.

Я погрозливо помахав йому пальцем. Кіт поморщився, неначе старе яблуко й незадоволено мяукнув. Я обійшов його й почав спускатися сходами. На щастя, Ксенія вже була в вітальні. Вона сиділа за столом і переглядала якісь документи на своєму планшеті. Я присів поруч.

— Алексе, доброго ранку! Дякую за те, що погодився на цю розмову. — Вона широко мені посміхнулась і вимкнула свій гаджет. — Я приготувала для нас трохи кави. — Ксенія налила ще одну чашку кави й поставила її переді мною.

— Спасибі. — Я вдячно їй кивнув. — Про що ви хотіли поговорити?

— Раніше ми вже розмовляли на цю тему. Зараз у мене з'явилось більше вільного часу і я хотіла б зайнятись цим. Це справді дуже важливо для мене, але я хочу спочатку дізнатись твою думку щодо цього... — Я відпив трохи кави й перевів погляд на Ксенію. Вона виглядала стривоженою й нервово потирала свої долоні.

— Не хвилюйтесь ви так. — Я поклав свої руки поверх її й вона трохи розслабилась. — Впевнений, що ви хочете сказати щось хороше. — Ця жінка не здатна на погані вчинки. Я впевнений в цьому.

— Так, дякую за підтримку, Алексе... Можеш звертатись до мене на "ти", якщо тобі комфортно.

— Гаразд, — коротко відповів я.

— Отож, раніше ми вже говорили про те, що твоя мати хотіла відкрити стипендіальний фонд для студентів вашого університету. Мені дуже шкода, що вона не встигла втілити цей проєкт в життя. Проте, ми з тобою зараз тут і можемо продовжити її справу. В пам'ять про твою маму я б хотіла продовжити її справу й таки заснувати цей в фонд. Яка твоя думка на рахунок цієї ідеї? — Я відклав чашку й зробив ковток свіжого повітря. Мені потрібно було ці декілька секунд, щоб переварити всю інформацію. Я скуйовдив своє волосся та легко посміхнувся.

— Це дуже крута ідея. Справді. Я думаю, що мама була б щаслива, — щиро промовив я.

Щось всередині мене змінилось і потеплішало. Я потягнувся до Ксенії та міцно її обійняв. Яке ж велике серце в цієї жінки. Я був щасливий від її ідеї й водночас мені було соромно за те, що я приховував від неї таємницю Мії. Ксенія не пробачить мені, коли дізнається, що я не розповів їй таку важливу річ. Уявляю, як стискатиметься її серце від болю тоді, коли цей момент нарешті настане. Я першим відсторонився й спробував прийти до тями. Надіюсь, що вона не помітила моєї дивної реакції.

— Тоді я надіюсь, що ти допоможеш мені з цим питанням. Самій мені не впоратись.

— Так, звісно. Я з радістю вам допоможу. Спочатку потрібно буде поговорити з ректором нашого університету, — запропонував я.

— Добре. У мене сьогодні вихідний. Я займусь цим питанням... Спасибі тобі. — Ксенія широко мені посміхнулась і підвелась з дивана, поправляючи свою спідницю-олівець. — Я приготую для вас з Мієчкою бельгійські вафлі. Розбудиш цю сплячу красуню?

— Мг... — Я хмикнув собі під ніс і теж підвівся.

Біля сходів я знову зустрів Лакі. У нього почалась гикавка й він не розумів що з ним відбувається. Я почав сміятися з нього, бо раніше не бачив нічого кумеднішого. В один момент він просто перевернувся на спину й ще голосніше гикнув. Я подумав, що помру від сміху. Проте, мені стало шкода його, тому я обережно взяв його на руки й поніс у ванну. Той, на диво, навіть не спробував перегризти мені горлянку. Я відчинив двері й поставив кошеня на пральну машинку. Той слухняно сів. Я знайшов якусь невеличку посудину й набрав у неї води.

Коли в мене була гикавка, то я завжди пив воду. Надіюсь, що з котами все так само.

Я поставив мисочку біля Лакі, але він лише понюхав і продовжив гикати.

— Там немає отрути, монстрику. Можеш пити, — з сарказмом промовив я, усміхаючись на всі 32.

Проте, Лакі так і не доторкнувся до води.

— Який же ти впертий!

Мені увірвався терпець. Не можу ж я чекати до кінця дня, поки цей егоїстичний кіт нарешті змилосердитися наді мною і поп'є. Я підійшов ближче і взяв його за шию. Тоді повільно запхав його мордочку в воду. Двері різко відчинилися і на мене налетіла сонна й водночас стривожена Мія.

— Алексе, ну хіба так можна!? — Вона швидко вирвала кота в мене з рук. — Ти вирішив позбутись його таким способом? Втопити Лакі, поки я сплю??? Як ти міг? — Вона почала витирати кошеня рушником. Я ображено глянув на неї. На мене щойно накричали без причини. Я ж хотів як краще!

— Міє, за кого ти мене маєш? Я хіба здатен вбити того, кого ти любиш? — Невже ця дівчина геть мене не знає? Лакі нестерпний, але я готовий терпіти його заради неї. — У нього почалась гикавка. Я вирішив дати йому води. Проте, цей кіт схожий на впертого мула. Не захотів пити й тому я легенько запхав його мордочку в воду. Бачиш? Йому справді покращало. — Кіт знову почав шипіти в мій бік. Нестерпний монстр. Я роздратовано закотив повіки й забрався з ванної. Тупий кіт!

Я попрямував у свою кімнату. Швидко зайшов всередину й впав на ліжко, важко видихнувши й закривши очі. Коли розплющив їх, то помітив Мію, яка сиділа в мене на колінах і безневинно кліпала віями.

— Пробач. Я справді все не так зрозуміла. — Я перевівся в сидяче положення, притримуючи Мію за талію. Ще бракувало, щоб вона гепнулась головою об паркет. — Алексе, ну не дуйся. — Я відвернув голову в бік, прискіпливо дивлячись на свої штори. Скільки на них складок? 10? Як же цікаво. — Ну Алексе! — Мія охопила моє лице своїми долонями й приклала свій лоб до мого. — Дякую за те, що хотів йому допомогти. Я справді не очікувала. Я... — Її аргументи закінчились і вона просто розвела руками. — Трішки дурненька в тебе. — Остання фраза таки пробила мій щит байдужості і я залився сміхом. Хіба можна довго ображатись на неї? — То ти пробачив мені? — запитала Мія, не відводячи погляду. — Кошеняяя... — солодко промовила Мія. Від її голосу я тану неначе ріжок морозива на сонці.