Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— Боги! — скрикнув він. — Що ж це?
На долівці головою до дверей, широко розкинувши руки, лежала закривавлена, посічена мечами мертва дружина його Віста.
5
Ідучи слідом за воями Ярополка, князь Володимир велів лодійним воям поспішати до Києва, а сам з дружиною рушив на конях понад Дніпром і швидко був у Любечі. Тут він дозволив дружині зупинитись, сам зійшов з коня перепочити.
Воєводи радили йому піти до якогось з теремів, що височіли понад лісом, та до них було далеко, Володимир попрямував до старого городища.
Так він і потрапив у двір, де стояла хижа Микули, гридні його хотіли бігти вперед, але князь зробив знак, що хоче зайти туди сам, воєводи й гридні пішли за ним.
Двері були розчинені. Переступивши кілька кам’яних східців, що посередині витерлись за довгі роки, а з боків заросли дерном і бур’янами, князь Володимир зайшов до хижі.
Там посередині у викладеній камінням ямі зроблене було вогнище, над ним темнів устям своїм, схожим на вуха якоїсь істоти, що притаїлась і дослухається, виплетений з лози й обмащений рудою глиною комин, видно було темні стіни, на яких висіла на кілочках зброя — меч, щит, спис, та ще поміст у кутку.
Князь Володимир, переступивши поріг, зупинився, оглядаючи хижу, вогнище, стіни і зброю, поміст: і коли б хто міг у цю хвилину бачити його обличчя, той би помітив, що на ньому відбилось якесь неймовірне здивування, незвичайна цікавість і ще щось, схоже на радість.
Може, князь Володимир остиг на вітрі, а в хижі було захисно, може, після довгого шумного й запеклого бою його вразив спокій цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумів, чому зупинився й стоїть біля порога, але не міг іти вперед, — дивні, незрозумілі почуття охопили його.
— Хто там є? — пролунав раптом у хижі голос.
Здригнувшись, ніби прокидаючись від марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старої сивої людини, здивовані, ніби перелякані очі, що були прикуті до нього.
— Володимир, син Святослава, — відповів князь.
І ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловік, що лежав на соломі за вогнищем, підводиться, встає, — дуже блідий, з глибокою раною на голові, босий, у білих ногавицях і білій сорочці, — дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кілька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках і, як єдина й остання жертва, яку він ще міг принести, падають у родинне вогнище.
— Такий, як і батько твій Святослав! Любий ти мені, княже Володимире… Кланяюсь тобі! — сказав Микула.
— Але хто ти єси? — голосно запитав князь Володимир. — І чому ти весь у крові, поранений?
— Я Микула, син Анта, онук старійшини Воїка і сам старійшина по слову свого батька, — відповів старий. — Та нині вже старійшин немає, Ярополк зламав старий закон і покон, мене поранили його вої, коли ми йшли їм взап’ять, щоб допомогти тобі, Володимире-княже. Проте зараз мені не боляче, не бійся, не бійся мене, княже. — І він справді не відчував болю, в нього з’явилась сила, він стояв на ногах твердо. — А батька твого, князя Святослава, я знаю, пам’ятаю, — говорив Микула. — Ми з ним разом воювали, аж на Дунаї були… Ромеї, о, вони й досі, либонь, пам’ятають наші мечі! На острові Хортиці ми з твоїм батьком у останню ніч говорили, і помер він на моїх очах…
Микула замовк, бо йому важко було дихати, у нього підкошувались ноги, але він хотів вистояти і сказати все, що думав.
— Через те я й проти Ярополка пішов… Ти, княже, чуєш наше слово, ми за тобою супроти Ярополка. От тільки горе в мене: жони не стало, Вісти, вбили її ярополчі…
Князь Володимир подивився туди, куди був прикутий погляд Микули, і побачив під стіною тіло мертвої жінки, що сиділа по покону — обличчям до порога.
— Я її поховаю, — стримуючи сльози, говорив Микула, — до заходу сонця, щоб душа її попала ще завидна на Перунові луки… А сам? Що мені лишається? Немає жони, дочка моя Малуша…
Він не кінчив, замовк, схопився раптом за серце.
— Малуша! — крикнув князь. — Почекай, чоловіче, поживи, поживи ще, Микуло! Що за дочка в тебе Малуша, де вона?
Микула не відповів Володимирові. Він, либонь, хотів щось сказати, але не міг, кров одлила враз від його обличчя, очі дивились за двері, на Дніпро й луки… Простягнувши вперед руки, він хитнувся, впав на підлогу, занімів.
Князь Володимир мовчав. У хижі настала неймовірна тиша, стало холодно, порожньо, як буває тоді, коли раптом у людини зникає найдорожче.
У тиші князь Володимир ступив уперед, зупинився над тілом Микули, зняв з своєї шиї золоту гривну й поклав її на серце Микули.
— Мужі мої! — промовив він старшині й гридням, що входили в хижу. — Ось лежить воїн Микула, син старійшини Анта, а ось жона його Віста. Ми поховаємо їх отут за городищем, де лежать наші предки, по старому покону, його — як воїна і старійшину — з мечем, щитом і золотою гривною.
Там, у білих пісках під Любечем, лежать кості воїна Микули, поруч із ним — щит і меч, в ногах вірна жона, що мала в світі ім’я Вісти… Вічна їм пам’ять!
Розділ сьомий
1
Чимдуж тікав із дружиною своєю після любецького побоїща до Києва князь Ярополк. Обома берегами в полі йшли його піші полки. Лодійне воїнство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому великої шкоди, варяги, удень і вночі пливло Дніпром, комонники прикривали спину.
Воєводи радили Ярополку зупинити своїх воїв, прийняти бій спочатку в гирлі Прип’яті, пізніше — Тетерева і, на решті, біля Вишгорода, але він — роздратований, сердитий, поглядаючи на голі жовті коси, лози над берегами, лодії, що пливли й пливли Дніпром, — велів полкам відходити далі й далі, сам летів на коні попереду старшої дружини.
Поруч з князем увесь час скакав воєвода Блюд.
— Воєводо мій! — говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одірвались від дружини й спроквола їхали зеленим лугом над Дніпром. — Скажи мені, як і чому так сталось під Любечем? Ми зібрали кращих воїв земель, на чолі їх стояли ліпші воєводи, перемога належала тільки нам, ми
