Дарксіті - Остап Соколюк

І раптом я зрозумів: я заважаю їм. Бандит без банди. Прострелений. Списаний. Я міг би просто зараз викликати таксі і поїхати до себе. А там уже хай убивають.

— Раґнар нікуди не піде. І ми не залишимо його, — строго сказав Пол. — Я рятував його не для того, щоб його знову убили. Досить.

Запала мовчанка. Всі потягнулись до своїх горнят. Мої інстинкти підказували мені, що переді мною двоє по-справжньому закоханих людей. Вони випромінювали це. Пол і Кален не були разом, щоб просто втекти із міста, щоб покинути свої старі життя. Вони не рухались ВІД чогось. Вони рухались ДО! До своєї сім’ї. До спільного щасливого майбутнього. І яке в біса право маю я стояти на їхньому шляху?

Але міг би допомогти. Міг би! Грошима.

— Кален, своє життя я загубив. Але чуже життя — я завжди ціную. За останні дні сталося багато того, що змінило мене. Я повернувся із самого пекла завдяки Полу. І я хочу віддячити. Ціна… безмежна і я віддам все, що у мене є. Бо гроші мені уже не потрібні. Ви поїдете, а потім настане час помсти. От і все, про що я прошу.

Кален стиснула руку Пола. Я бачив у її очах… співчуття?? Дивно. Не очікувано.

— Що ти збираєшся зробити один супроти армії Драка? — запитала жінка.

Я завжди довіряв своїм інстинктам. А значить — я не любив обґрунтовувати свої дії, думати раціонально, все логічно пояснювати…

— А що може зробити одна іскра із цілим лісом? Що робить одна маленька куля із великим людським тілом? Що робить один метелик із Всесвітом?

Як же я не хотіла, щоб мене знову хтось трахав, окрім Пола! Час минав, синьці на моєму тілі зникали і у будь-яку мить міг зателефонувати Карл і запитати, чому я не на роботі.

Пол був дійсно золотим чоловіком — як він міг терпіти мій спосіб заробляння? Але я все більше відчувала, що старої Кален уже не існує. Вона немов туман, розчиняється під променями сонця. Кален, котру трахають за гроші, зникла!

— Будеш щось до кави? — питає він.

— Ні, дякую. Щось нема апетиту.

Пол хмуриться. Він бере провину за мій поганий настрій на себе. Я відчуваю це, тому беру його за руку і заспокійливо гладжу.

— Все гаразд. Просто… не хочу йти на роботу.

Він киває.

— Я уже не збиралась йти… туди. Але тепер, схоже, доведеться…

— Може, скажеш що прихворіла?

— Скажу, — швидко погодилась я. — Це виграє для мене ще декілька днів. Зараз осінь — всі хворіють.

Ми трохи помовчали. Кав’ярня була наповнена людьми. Був ранок — не звична для нас пора, щоб гуляти. Але, думаю, всі наші звички потрібно міняти. І наше колишнє нічне життя… насправді, не має нічого спільного зі здоровим життям. Якісним життям. Радісним.

— Пам’ятаєш, як ми познайомились? — запитала я.

— Пам’ятаю. Я запитав скільки ти коштуєш?

— Ага.

Ми обоє посміхнулись.

— Але ти вів себе так безпосередньо. Так… простодушно, чи що.

— А ти вела себе дуже таємничо.

— Добре, що ти дав мені тоді свою візитку. Інакше ми б могли ніколи не зустрітись.

— А я тобі сподобався одразу? — зазирнув мені в очі Пол.

— Так. Я хотіла із тобою ще раз зустрітись. Це неможливо пояснити словами — просто я щось відчула.

— Ми щось відчули.

— Знаєш, Пол. Мене ніхто ніколи не любив.

— Це…

Він раптом затнувся. А потім сам засумнівався:

— Неможливо? Хіба ні?

— Можливо, — я зітнула плечима. — У моєму випадку можливо. Мама у мене була наркоманка — вона мало що розуміла з часом, поки не вмерла від дози. А тато любив лише мацати мене. Є ще пару родичів, але це нікому не потрібна історія. Я жила у світі ненависті і зневаги. Інколи робила жахливі речі. І знаєш що, Пол? Я не буду тобі розповідати про це! Не буду… Тому що все це херня: «Ти маєш знати про мене все, бо моє минуле це частина мене». Лайно собаче! Важливо, якою я буду поруч із тобою і яке буде у нас майбутнє. Все можна переписати! Все змінити.

Пол уважно слухав мене. Він кивнув:

— Я згоден, Кален. Я також… був іншим. І давай просто забудемо про це,