Дарксіті - Остап Соколюк

Дні перетворились у безкінечне розминання власного кволого тіла. Мені це нагадує ситуацію, коли професійного водія змушують їздити у старій і побитій машині. Таке безглузде поєднання!

Якраз тоді, коли я стояв перед вікном і старанно розминав руки, клацнули вхідні двері і хтось увійшов у квартиру. Я одразу відчув, що це було двоє людей. Інстинкти підказали мені.

Я сховався за стіною своєї кімнати. У руці уже стискав олівець. Чи досить у мене сил, щоб справитись із двома нападниками? А трьома? Залежить…

— Раґнар? Ти де? Це я. І Кален, — пролунав голос Пола.

Який у нього голос? Напружений? Хтось тримає дуло пістолета біля його голови?

Я прийняв рішення і вийшов у вітальню. Справді, там стояло лише двоє людей: Пол і… жінка. Вона дивилась на мене вороже. Так, ніби знала мене і за щось ненавиділа. Невже, я колись переспав із нею?

— Кален, це Раґнар. Раґнар — це Кален, моя дівчина, — промовив Пол і зняв із себе куртку.

Він виглядав пригнічено. Що тут відбувається? Мій інстинкт підказував мені, що ситуація має якийсь підтекст. Але який? Не можу второпати…

— Радий знайомству. Пол багато розказував про тебе, — вирішив я бути увічливим. — З вашого дозволу, я присяду. Трохи важко стояти…

— А Пол мені майже нічого про тебе не розказував. Окрім останніх новин, — холодно промовила вона.

— Чай, каву? — запитав хазяїн дому.

Ми із жінкою захитали головами. Я важко опустився на диван. Кляте тіло ще так погано мене слухалось. Все лайно собаче: я би зараз не справився ні з яким нападником у квартирі.

— Я закип’ячу воду, — уперто промовив Пол і вийшов на кухню.

Кален буравила мене поглядом. Але я не відповідав — просто сидів і мовчав, немов мудрий старий чоловік, котрий знав, як мало важать слова. Здається, я уже здогадуюсь, у чому тут справа.

— Пол казав, ви хочете виїхати із міста, — порушив мовчанку я.

— Так точно.

— Це хороша ідея. Вам не варто із цим тягнути.

Вона іронічно підняла брову:

— Невже? — і також сіла навпроти.

— Так. Але, на жаль, доведеться потягнути… Кален, справа у тому, що Пол врятував мені життя. І тепер я мушу йому віддячити.

— І як ти це збираєшся робити? Наражаючи його на небезпеку? Всіх, крім тебе убили. Думаєш, тебе не шукають?

Ось воно — справжня, прихована емоція під всім цим «знайомством». Ця жінка прийшла мене проклясти.

— Цілком можливо, що ні. У них нема точних списків всіх людей. Скільки мало бути трупів? Троє чи четверо? Хтозна. Мужикам простіше округлити свої доповіді перед шефом, щоб не було зайвих питань і завдань.

— А я би не була така упевнена. Я дещо чула про цю справу. Від наближених людей.

— Справді? Що розказують? — в’яло зацікавився я.

— Те, що ця розправа для Драка — справа честі. Що він не заспокоїться, поки ВСІ не будуть убиті.

— Що ж, значить буде війна, — спокійно киваю і мовчу.

На кухні починає закипати вода.

— Кален, план такий: я набираюсь сил і йду до себе на квартиру. Малоймовірно, що вони знайшли мою оселю. А навіть якщо хтось там був — гроші вони не знайшли. У мене є деякі запаси. Я віддам їх Полу.

На цих словах я дивлюсь Кален просто в очі. Неприховано, демонструючи всю свою внутрішню силу. І бачу як вона пригасає. Жінка раптом розуміє, яка людина перед нею.

— Там вистачить, щоб купити великий дім і по машині кожному із вас. Ви почнете прекрасне життя десь далеко звідси. Там, де сонце щедро поливає землю промінням, а діти спокійно граються на вулиці до пізнього вечора, — у моєму тоні не було ні грама іронії.

Зайшов Пол — він приніс нам чай. Це тому, що кави у нього ніколи не було — я знав це. Він поставив горнятка біля кожного, і я прийняв його дар.

— Дякую, Пол. Кален, тобі неймовірно пощастило із Полом.

— Тільки не треба мене хвалити, — заперечив чоловік, і сів поруч зі своєю жінкою. — Я до цього не можу звикнути.

— Пора міняти це. На тебе чекає інше життя. Не таке жалюгідне, як до сих пір.

Ми вишкірились одне до одного.

— Раґнар, я знаю, що мені пощастило із Полом, — відізвалась Кален. — І я не збираюсь це втрачати. У нас є гроші