Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій
Гай витяг револьвера і вистрілив у ці постаті, що розпливлися туманом йому в очах.
Мідяна тареля джаз-банду розсипалась від останнього удару розбитим брязкотом, бухнув барабан і музика ввірвалась…
Гай побачив, що він так само сидить на своєму місці коло столика. У пивній все так само галасливо й безжурно, а Степан Терещук і Дмитро Гамуз на своїх місцях гостро слідкують за всім, що робиться в залі.
Хіба варто плямувати себе цією поганню? Лише в бажанні можна отак розправитися з ними. Хай господарюють собі в цій залі…
Гай відчув, що з ним сталася якась зміна. Все, чим хвилювався він раніш, стало йому байдуже й наче чуже, далеке. Він тепер наче позбавився всього, що гнітило його раніш. Тепер він відчував себе одним із багатьох перехожих, що зайшли сюди до пивної на кілька хвилин, щоб потім вийти собі та йти далі світ за очі.
І справді, навіщо було Гаєві вигадувати стільки історій, навіщо було йому стільки думати, щоб винайти такий простий спосіб, якого він тепер винайшов? Навіщо його фантазія з крадіжкою трупа маляра, з похороном, з життям орди, коли є найпростіший спосіб? Такий же простий та радикальний, як проєкт роззброєння, що його уряд подав на Женевській конференції.
Треба лише справді сильно забажати, щоб зробити, й тоді зробити це дуже легко.
Геть облудливі фантазії, що заспокоюють совість і заважають діяти! Геть зфальсифіковану реальність, пересипану порошком мрій, як нафталіном!..
Нема нічого простішого, як просто вийти з пивної в цю зоряну ніч, в озон парків, у плюскіт ріки… Нема нічого простішого, як просто залишити всіх героїв свого роману і втекти від них: хай роблять своє діло, але хай не заважають щось робити й іншим.
Гай лише тепер зрозумів, що найпростіший спосіб позбавитись від оточення, куди він потрапив, це просто відійти від нього. Переїхати десь до іншого міста, де його не шукатимуть чудові родичі, де не буде їхніх ненависних йому облич. Навіщо без кінця мріяти, сподіваючись, що щось прийде зовні й визволить, зрушить з місця, примусить рухатись?
Ніякі вигадки, ніякі фантазії, ніякі обмірковування не зрівняються з простою, але рішучою дією. Так, Гай просто піде собі геть звідси, і буде вільним.
Гай тепер уже справді зібрався йти, але ще якесь нерозв’язане почуття примусило його стриматися. Він зробить ще одну, останню спробу, може щось вийде, може… І Гай, вставши з стільця, перейшов між столиками пивної до своєї дружини.
Він бачив, як обличчя Терещука й Гамуза, наче за командою, обернулись в його бік і напружено стежили за ним. Довгасте, наче попечене, наче чимось поколупане, коряве обличчя Гамуза витягнулося ще більше.
Гамуз потер лівою рукою ліве око, ще раз показуючи свою звичку, що, як тавро злочинця, виявлялась під час хвилювання…
Гай, не звертаючи ніякої уваги на погляди, підійшов до дружини.
Марія підвела голову від каси і поглянула на нього блакитними, порожніми очима, що були ніби здивовані.
– Чого тобі? – спитала вона Гая. – Вже напився?..
– Маріє, слухай, Маріє, ходім звідси! – сильно прошепотів Гай, не звертаючи уваги на образу. – Ходім, Маріє! – промовив він і спинився.
Він побачив здивовані очі Марії, побачив присадкувату постать Терещука, що підійшов до них; він зрозумів, що знову починає робити дурниці.
– Куди ви її тягнете, Теодоре Андрійовичу, ще ж рано! – промовив до нього Терещук.
Гай блискавично відірвався поглядом од Марії і поглянув на Терещука.
– Ідіть ви всі в… ящик! – відповів Гай і одвернувся від них.
Так Гай розв’язався з героями свого роману.
Він вибіг з пивної в ніч вулиці.
Він, сам не знаючи цього, може в тисячний раз проробив те, що вже робили до нього. Він пішов дорогою, що нею проходило багато будівників нашої доби. З вузького оточення в простір оновленої України, в простір шукань, руху вперед і завзятої боротьби. Він одшвартував від нудної пристані і пішов у далекий рейс, як ходять лише кораблі й зорі…
Далекий обрій розкривав перед ним свої двері в день.
XXIV
Вперед
Пароплав одходив о п’ятій годині дня.
Щоб не прощатись, Гай вибрав зручний момент, коли його дружина кудись вийшла, склав потрібні йому речі до чамайданчика, написав дружині листа, плюнув на прощання в куток кімнати і вийшов на вулицю.
Ще було рано. Можна було поблукати по місту, щоб востаннє поплакати на жилетку знайомих площ, пам’ятників і скверів, як найостання коханка. Але Гай не був сантиментальний, він уважав за краще піти до пристані, купити квитка і посидіти трохи на березі ріки, дивлячись, як хлопчаки маленькими вудками ловлять верховодку й піскарів.
Пароплав «Зоря ріки» своїм бортом, як гладким черевом, припав до маленької пристані. Вбік пристані трохи похилились щогли й димар пароплаву. На капітанському мостику було порожньо, на палубах метушились вантажники, кричали і мовчки ставили важку ногу на похилу палубу, коли згинались під тягаром скриньок, мішків та іншого річного вантажу. Пароплав поволі завантажувався і поринав у воду своїми чорними боками.
Гай сидів з квитком у кишені на березі коло води і дивився, як плюскають о берег хвилі і як метушиться пристань, загорожена вантажем, возами, кіньми й людьми. Він тільки тепер, відчуваючи смак свіжого повітря і бризки прісної води на вустах, відчуваючи блиск ріки і близьку подорож, став думати про жінку, що зосталася десь позаду, і про листа, що він їй написав.
Він писав:
«Кохання – опіюм, що замакітрює розум і волю людини. Звичка жити з однією жінкою призводить до утворення власности й зміцнення капіталістичних традицій. Чоловік стає рабом свого власного добробуту. Годі сидіти казковим обивателем у сподіванні на те, що колись зробишся Мініном і Пожарським. Досить з мене жіночих примх, безтурботного життя і заялозених паперів установ. Не хочу я незмінно грати ролю рогоносця і витрачати гроші на розкішну, вередливу самицю. Дальні обрії й бажання рухатись, бажання бачити нове й творити нове тягнуть мене вперед. Я спадкоємець тих, що підкладали бомби під набридлу усталеність, і моя власність – праця й широкі дороги. Я їду далі, вперед! Можеш виходити заміж, можеш жити, як тобі подобається! Я переконався, що наші шляхи різні. Мої переконання розбиваються
