Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій

П’єш сельтерську і не задовольняєшся, – так і хочеться стрибнути з пароплава в швидку й прохолодну течії ріки.

Пароплав іде по стовпах. Ось він кар’єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось вік раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбень.

Правий берег – стовбець червоний, лівий берег – стовбець білий.

Сьогодні неділя і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат.

Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у теплих кількох спідницях та кохтах. Це із здивованням ще раніш помітив Петро Пустовійт.

– Уявіть собі, вони одягають по три спідниці в таку спеку, а рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються, – сказав він.

Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі – хорі, шевці без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються.

Тоді я сказав йому, що українські прерії (рівнини) відрізняються від мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а в нас – верба.

Індійці відрізняться од наших селян-рибалок тим, що плавають у пірогах, а наші рибалки – в човнах, що нічим не відрізняються од пірог.

І справді, коли поглянеш на рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здається чимось майнрідівським.

Рибалка в старовинному човні й поруч Дніпрельстан – культура соціялізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.

Дивишся на Дніпро й думаєш, який він широкий і який він вузький, що він бачив, цей старенький козарлюга?

Татари, греки, козаки, шведи, москвини. Барвиста історія.

І раптом згадуєш, що цей старуган, «витискує» 1 500 000 кінських сил, як наймодніший цирковий борець. От тобі й старуган, от тобі й дідок!..

Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650 000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.

Дніпрельстан, це – електрична мрія, що вже набуває реальних форм…

Віддаля міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.

Відважні плавці пливуть під самі колеса пароплаву. Пароплав зустрічають дружнім криком.

На пляжу можна здогадатися, що підпливаєш до міста.

– Це Кременчук.

Таким же криком, уже за мостом, пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.

Форпост

Уночі рахувати просторінь на верстви важко і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплаву бачиш блискучу, полаковану воду. У воді плещеться вогненний стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку.

Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію.

А там, на обрії, на години простору величезна лінія вогнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться і навіть очам радісно дивитись на них. Таке вражіння, що ніби хтось зібрав усі зорі з неба в жменю і розсипав їх у блискучу воду Дніпра.

Раптом на обрії спалахує вулкан.

З чорного гирла виривається червоне полум’я, іскри й дим. Це нагадує страшний, беззвучний вибух. Полум’я обпалює небо і червона заграва на мить відбивається у воді.

Раптом вулкан гасне і знову лише святкова ілюмінація, танок блискучих зір і плюскіт води.

Це Каменське.

Ближче, і феєрія зір стає лінією електричних ліхтарів.

Металюргійний завод своїми домнами завісив пів неба сірчаною хмарою, аж місяць примружив око.

Коли дивитися з неба, то там унизу щось гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає в небо червоні вибухи диму й іскор.

Високі, стрункі димарі вишикувалися в каре і стережуть завод.

Гудки паротягів такі, що потім можуть приснитися вночі.

Дим заводів і дзвінки трамваїв у степу

Широкий, вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, плескуватій бані синього неба.

Він причаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, Дніпропетровське, покалічене надиво поганими, незугарними катерининськими дзвіницями.

Степ зачаровано задивився на велетнів-заводів, що їхнім димом геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.

Заводські споруди, що нагадують театральні ліві конструкції, та каре струнких димарів стережуть неоцінені скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріяту, що складає переважну більшість конґльомерату міста та передмість навколо велетнів-заводів.

В центральних органах преси, в постановах партійних конференцій ми десятки разів читали про колосальну вагу українізації пролетаріяту. Додамо – особливо тут, близько Дніпрельстану, де незабаром забуяє пишне заводське життя, де здіймуться перші хвилі пролетаризованого селянства… Треба пильно стежити, щоб для цих хвиль були напоготові могутні резервуари щиро пролетарської української культури, де, значить, старий випробуваний пролетаріят ні в якому разі не повинен бути вихованим на іншій національній культурі, бож на ньому якраз лежить місія культурної асиміляції свіжих робітничих лав, ще протухлих ідеологією села.

Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях місцевої української преси знайдемо, щоправда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну «незаможність»), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі…

Глибочезне розчарування.

Десь на задвірках, протухлим стилем міщанського передмістя, серед вікон із традиційною геранню та канарками, ми побачили напис «Редакція» та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цьому вказівці й виявилась діловитість місця праці.

Увійшли до малесенької задушної кімнати і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.

Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шахвами і люди в ній були – все як слід, і все-таки – мертвотна пустка та й годі.

Нам сказали, що редактор «Зор!», редактор «Зірки», зав. відділу преси, заст. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось – зараз у відпустці (ще б пак, – не дивно, що ще не на цвинтарі…).

Тоді ми попросили показати нам того чи тих, хто його з редакції заступає. Нам показали на другу кімнату.

Увійшли.

Кімнатка була ще менша, але порожнеча враз відчулася ще більша. Коло столів, у глибокій моральній дрімоті безпорадної нудьги, сиділо два малоденьких хлопці типу плужан першого ступеня навчання, та ще й не з Кобеляк, а з сільської політосвіти – хати-читальні.

Один з них протер очі, – він їх не протирав фактично, але нам це здалося до галюцинації виразно, – і запитав, чого нам, власне, треба.

І це тоді, як у Києві й в Харкові є чимало безробітних,