Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій
Марія, його жінка, що стала йому більшим тягаром, ніж цей мрець, який вже оддушив йому ноги, гостювала на дачі в знайомих. Це було йому дуже зручно. Він міг через це виконати свій плян цілком. Він знав, що його вдома чекає лише порожня труна з хрестом. Труна, що в ній він поховає самого себе, поховає своє безвілля, свою бездіяльність, млявість і набуті міщанські звички, труна, що завдяки їй він стане вільним і оновленим, що завдяки їй він наново народиться на світ.
Ось його дивовижний і химерний задум, але він його виконає. Як він виконає його?
Ага, він уже виконав найважчу частину свого задуму. Тепер лишилося найлегше. Тепер він їде візником додому і все буде виконано за яку-небудь годину.
Поволі й марудно коливається екіпаж у заснулих пустельних вулицях міста. Цокання кінських копит утворює своєрідний ритм, що заколисує й навіває сон, але страшний вантаж, мрець, загорнутий в мішок, не дозволяє заснути.
Гай пригадав своє нудне хатнє життя, свої мрії, що в них він бачив себе дикуном Гаєм, дикуном, що винайшов огонь і безоглядно та злочинно закохався.
Він посміхнувся, коли згадав, з яким пересердям він поламав і порізав картину з чудовиськами й допотопним лісом. Він ще досі відчуває на щоці синець од тріски, що вдарила його.
Гай підніс руку до обличчя і несподівано наткнувся на незнайоме густе волосся бороди. Од цієї несподіванки Гай здригнувся, але потім із задоволенням пригадав, що він переодягнений, що він з професорською бородою на обличчі, що він змінив свій вигляд, що він, нарешті, тепер не той Гай, якого він знав останні роки.
Він пригадав трупи й пахощі трупної отрути. Вони так виразно запахли йому в уяві, що йому здалося, ніби борода його засмерділася цією отрутою. А може це почав смердіти його надзвичайний пакунок, його надзвичайна крадіжка, що про неї не здогадувався навіть цей візник, що віз його.
Віз його? Ні, він віз їх…
«Мабуть, буде догана наглядачеві анатомічного театру, коли не дорахуються одного трупа, трупа маляра, – подумав Гай. – Шкода! Він, звичайно, невинний».
Гаєві вже зовсім заболіли ноги, поки вік доїхав до свого будинку. Пустельні вулиці з огромами будівель здавалися вимерлими і лише екіпажі з заснулими візниками стояли, як кораблі, на причалах тротуарів.
Довго їхав Гай із своїм мерцем різними вулицями й завулками, поки, нарешті, не виріс перед ним будинок, що в ньому він мешкав.
Візник зупинився коло парадного ходу і знову безнадійно заснув. Гай зліз з екіпажу, звільнивши ноги від пакунку, і трохи не впав. Ноги йому затерпли і він їх зовсім не відчував.
Трохи постоявши, тримаючись за екіпаж, Гай розімнявся й почав рухатися вільніше. Йому знову довелося навантажити мерця собі на плечі і пронести його до себе на другий поверх.
Гай жив з дружиною один і тепер його добре устатковане помешкання було безлюдне. Гай одчинив двері, запалив електрику і увійшов до вітальні. Тут на столі вже чекала його здоровенна труна, полакована до сліпучого блиску, де на віці золотою фарбою був намальований невеличкий хрест.
Гай обережно поклав померлого маляра на підлогу, а сам роздягся і трошки відпочинув. Все тіло йому боліло, як після важкої роботи. Ось коли далася в знаки довга відсутність фізичної роботи. Гай почував, що його тіло стало кволе й безсиле. Він з жалем згадав, як він раніше дуже легко, не втомлюючись, міг носити п’ятипудові мішки. Це дуже неприємне почуття, коли людина почуває, що поволі втрачає свою фізичну силу; це відбивається і на психіці людини і на її настрої. Таке почуття на кілька хвилин опанувало Гая. Згадавши, що тепер він буде робити все інакше, буде робити й жити так, як він уважає за потрібне, він відчув приплив нової сили.
Він тепер свідомо міг дивитися на самого себе і, як найкращий критик, міг оцінити, чого він вартий, або, вірніш, чого він був вартий. Він бачив, що коли б ще трохи, то він зовсім став би обивателем, зайвою непотрібною людиною в суспільстві.
Він подивився на своє помешкання, на меблі, на різні зайві оздоби. Ось як він обріс мохом. Ось де виступила підчеревина. Ось де сало, що заполонило мозок і волю і затулило обрії.
Геть! Геть звідсіль! На свіже повітря, на вільні шляхи!..
Гай підійшов до труни і зняв з неї віко. Всередині були звичайні дошки, і класти так просто на дошки мертвого маляра йому чомусь здалося непристойним. Може мертвий маляр викликав у Гая почуття вдячности, але йому було неприємно покласти його просто на дошки. Тоді Гай відчинив шахву, дістав з неї кілька простирадел і постелив їх на спід, у голови він поклав подушку. Вийшла порядна постіль, що на ній і живому добре спалося б.
Потім Гай розпакував маляра від вірьовок і мішка. Справді, пахощі трупної отрути вже відчувалися в кімнаті, і Гаєві стало неприємно; коли б він не стримував себе, то може йому стало б навіть млосно.
Гай поклав мерця в труну і склав йому на грудях руки. Дуже неприємне вражіння робило потрощене, покривавлене обличчя маляра. Щоб знищити це неприємне вражіння, Гай прикрив його хусткою, і все набрало іншого вигляду, пристойного й порядного! Можна було б просто подумати, що який-небудь чудак не знайшов собі кращого місця для спання і заліз у труну.
Все зроблено. Гаєві вже нічого не лишалося робити в цих кімнатах, таких знайомих і, нарешті, таких непривітних для нього, і таких чужих. Що могло ще затримувати тут його? Хай знають всі родичі, що він помер, що його вже нема, що нема кого зв’язувати «своїми» бажаннями. Він тепер поїде десь далеко, десь в інші міста, де його не знають, де він зможе виявити себе ширше.
Йому лишилося ще виправдати перед «своїми» присутність труни й трупа. Те, що вони не розберуться, що це не він, не було ніякого сумніву. Перелякані несподіванкою й самою наявністю такого факту, вони ніколи не зможуть тверезо розібратися в цьому. Вони будуть несподівано, швидко й остаточно загіпнотизовані. Ніхто з них ніколи не здогадається, що це не він, Теодор Гай, лежить у труні, а якийсь невідомий їм маляр.
Ще лишалося написати записку, щоб з’ясувати дружині свою несподівану смерть.
Гай замислився. Дійсно, надзвичайне становище, коли живий мав грати ролю мертвого, говорити й писати за нього. Гай вирішив написати Марії
