Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій

Для преси Дніпропетровського, де тільки й можна здійснити мрію про зв’язок літераторів із робітничою масою, де нема неминучого дурману столиці, її нервозної метушні, неврастенії, що її натурально, враз підхоплює з природи нервова вдача молодого письменника, – є дуже багато передумов для ширшого розвитку.

Є повна сталевої сили атмосфера заводів, прекрасних велетнів-заводів, що своїм сірчаним димом так чудесно вбивають найдрібніші, найтриваліші бацилі розкладу, зневір’я.

У редакції дніпропетровських журналів нам не пощастило вмістити свої вражіння й тому доводиться продовжувати їх далі, хоч для себе, вже не сподіваючись на щасливий випадок. Петро Пустовійт злиться, а я силкуюсь його заспокоїти.

В редакції ми, звичайно, не могли довідатись, ні як пройти Дніпрові пороги, ні як підійти, щоб найкраще побачити заводи.

І по те й по друге нам порадили піти в Краєвий музей, до археолога проф. Яворницького. Ми так і зробили.

Після його лекції ми з чисто «дамською» поверховністю перебігли залі, наповнезі вщерть реліквіями славної козаччини, поспішаючи скоріше до трамваю № 2, що має повезти нас через славетнішу для нас Чечелівку до заводів Леніна та Петровського з їхніми двадцятьма тисячами робітників.

Розвінчана романтика

Метою нашої подорожі, звичайно, був Дніпрельстан. Це Мекка всіх туристів та будівників, що подорожують по Україні. З місцевої газетки ми довідалися, що між Дніпропетровським та Кичкасом є автобусне сполучення.

Автобуси ходять кілька разів на день, але вони йдуть обхідною дорогою і всі пороги лишаються десь осторонь.

Не оглянувши порогів, вражіння від Дніпрельстану не буде повне; крім цього, романтика Запорізької Січі, романтика козацьких боїв та переходів, що вже змалку отруює наш мозок, не дозволяла нам скористуватись з сучасних засобів сполучення.

Щоб одержати певну пораду щодо нашої подорожі, ми звернулись до музею. У музеї нас прийняв дуже симпатичний, вже старенький, але ще жвавий і надхненнобадьорий дідок, проф. Яворницький.

Цей сивенький дідусь дав нам дуже багато порад, прочитавши нам цілу лекцію. Але ми, не зважаючи на свою молодість, не відважились подорожувати так, як ще й тепер подорожує цей веселий дідок, що на нього й століття, здається, не впливають.

Він нам радив ночувати на Гадючому острові, де так багато гадюк, що кусають мандрівників, і де такий гарний пісочок, за словами професора, що на ньому можна спати, укрившись цим самим пісочком, і цілу ніч спостерігати, як пересувається в зоряних просторах Віз і як бліднішає Чумацька Дорога. На жаль, ми звикли до міської культури. Так і не спробували надати в розпорядження гадюк Добового острова наших голих ніг, а сузір’ям так і не довелось милуватися на наші прекрасні зеленкуваті очі.

Дивні люди ці археологи! Вони з однаковим захопленням оповідають про Петра, Катерину, зруйнування Січі, про пороги й запорожців. Їм однаково, чи говорити про скитського списа, про мамутові бивні, чи про Анну Іоанівну, чи про Дніпрельстан. Все це для них – лише речі археології. Можливо, що й сучасність вони розглядають з археологічного погляду.

І чи не через це всі влади й всі ватажки ставляться до них терпимо? В музеї ми бачили під склом, як археологічний експонат, – од ви б ніколи не повірили, – ми бачили мандата батька Махна, що має охороняти музей од його власних анархічних поглядів та переконань. Коли ми перечитали цей мандат, ми ще більше переконалися в чудесній силі археології і тепер ще з більшою пошаною ставимось до цієї науки та до її представників.

Пороги.

Пороги перетинають Дніпро, пороги спиняли греків і заважали торгівлі, пороги й тепер заважають нам, виходцям міської культури, спокійно їхати на пароплаві до Чорного моря і оглядати в бінокль мальовничі береги Дніпра.

Нам довелося скинути черевички, цю зайву покришку, що є лише в’язниця для наших красунь, білих і шляхетних ніг. Але коли наші красуні пройшлися верству розпаленим гарячим, як вогонь, пісочком, вони заплакали і попросилися назад до своїх шкіряних в’язниць.

І так ми пішки вирішили пройти всі пороги. Це, звичайно, був героїчний вчинок, але на це геройство нас підштовхувала наша розбурхана уява. Нам ввижалися велетенські водоспади, розмірами в семиповерховий будинок, рев води, що нагадує канонаду останньої імперіялістичної війни. І на цих страшних порогах ми вже бачили запорожців у легких чайках, блиск весел; наші вуха вже ловили відривки козацьких пісень.

Уявіть собі: до чого мрія може бути облудлива! До чого романтика нашої історії може впливати на мозок і всі почуття!

Оддаля ми побачили село. Це була Лоцманська Каменка. На березі ріки вже в самій Кам’янці ми натрапили на великого човна. Виявилося, що це вуфківська експедиція їде фотографувати пороги, щоб зафіксувати їх для історії на плівку, для всього того громадянства, що читатиме історію України і що вже не зможе на власні очі побачити порогів і звільнитися від тієї облудливої романтики, що ще досі розпалювала наш мозок.

Самої експедиції на човні не було.

Лоцман гр. Гаркуша, що мав провести цю експедицію до самого Кичкаса, запросив нас до хати.

Гарна дружина лоцмана, кинувши свого наймолодшого запорожця на сіно в прохолодній хаті, тепер старанно, до сьомого поту, крутила смачне морозиво; мати лоцмана жарила рибу величезними півпудовими шматками; сестри лоцмана бігли, як навіжені, до льоху по лід та до хати по сіль; сам лоцман ходив по дворі і все підходив до сулії з «риковкою», щоб охолонула для дорогих гостей.

Самої експедиції і тут не було.

Тоді ми запитали лоцмана, яка з його сестер виходить заміж і коли має бути весілля.

Ми дуже шкодували, що не захопили з собою фотографічного апарату і тепер не зможемо зафіксувати для історії деякі малюнки з нового побуту.

Лоцман був трохи вражений з нашого запитання. Він нас старанно переконував, що сестер він заміж не видає і що, коли ми парубки, то вакансія, безперечно, за нами. А морозиво і все це інше робиться для вуфківської експедиції, бо ви ж сами знаєте, що їхати порогами небезпечно, а перед смертю слід добре попоїсти та погуляти.

Лоцман з сумом у голосі також заявив, що на його сестер нема ніякої надії, бо анахтемська експедиція дуже запаслива і везе з собою двох дам, що мають її розважати під час подорожі.

Ця остання заява нас остаточно обурила. Це ж профанація порогів… Це ж святотатство… Що сказав би запорозький орден лицарів, який і духу жіночого не виносив? Це ж перекручування