Прислуга - Кетрін Стокетт

На її дванадцятому заголовкові я зважуюся запитати.

— Ейбілін, як давно ви хотіли мене про це попросити? Чи взяла б я ці книжки для вас?

— Якийсь час. — Вона знизує плечима. — Я боялася ска­зати про це.

— Ви… думали, що я відмовлюся?

— У білих свої правила. Я не знаю, яких правил ви дотримуєтесь, а яких ні.

Якусь секунду ми дивимось одна на одну.

— Я втомилась від правил, — мовлю.

Ейбілін усміхається та виглядає у вікно. Я розумію, яким несуттєвим є для неї моє одкровення.

Чотири дні поспіль я сиджу за друкарською машинкою у своїй спальні. Двадцять моїх друкованих сторінок, із рисками й червоними позначками, стають тридцять однією сторінкою на стратморському білому папері. Пишу стислу біографію Сари Рос (псевдонім, обраний Ейбілін на пам’ять про свою вчительку в шостому класі, що померла багато років тому), де вказую її вік, чим заробляли на життя батьки. Продовжую роз­повідями Ейбілін саме в такому вигляді, як вона їх записала, просто та відверто.

На третій день мама гукає знизу, запитуючи, що такого я роб­лю там усі дні, а я гукаю, що «Просто записую все, за що я люб­лю Ісуса. Чую, як вона каже татові, на кухні після вечері: — Вона щось замислила.»

Ношу свою маленьку білу Біблію по дому скрізь, щоби ма­ти більш правдоподібний вигляд. Читаю та перечитую сто­рінки, потім беру їх увечері до Ейбілін, і вона робить те саме. Вона всміхається та киває на гарні частини, де всім добре, проте на сумних епізодах знімає свої чорні окуляри для читання й говорить:

— Я знаю, що я це написала, але ви справді хочете розміс­тити це у…

— Саме так, — запевняю. Але я й сама здивована тим, про що ці розповіді: про окремі холодильники в маєтку губернатора; про білих жінок, що, немов дворічні, влаштовують істе­рику через зім’яті серветки; про білих дітей, які називають ­Ейбілін мамою.

О третій ночі лише з двома виправленнями на тому, що тепер умістилося на двадцяти семи сторінках, я кладу рукопис до жовтого конверта. Учора я зателефонувала до офісу місіс Стайн. Її секретарка, Рут, пояснила, що та на зустрічі. Вона записала моє повідомлення про готовність інтерв’ю до відправлення. Дзвінка від місіс Стайн не було.

Я притискаю конверт до грудей і майже плачу від виснаження та сумнівів. Наступного ранку я відсилаю його з пошти Кантона. Повертаюся додому та лягаю у своє старе залізне ліжко, хвилюючись, що ж станеться… якщо їй це сподобається. Що, як Елізабет чи Гіллі спіймають нас на тому, що ми робимо? Що, коли Ейбілін звільнять чи запроторять до в’язниці? Я ніби падаю довгим спіральним тунелем. Господи, вони битимуть її так само, як лупцювали темношкірого хлопця, що пішов до туалету для білих? Що я кою? Чому піддаю її такому ризикові?

Я засинаю. Наступні п’ятнадцять годин мені постійно сняться кошмари.

Зараз чверть по першій. Ми з Гіллі й Елізабет сидимо в Елізабетиній їдальні, чекаємо на Лу-Енн. Я сьогодні нічого не їла, лише пила мамин чай «для сексуальної корекції», мене нудить, і я як на голках. Хитаю ногою під столом. Я така вже десять днів, відтоді, як надіслала розповіді Ейбілін Елейн Стайн. Я навіть телефонувала, і Рут сказала, що передала їх міс Стайн чотири дні тому, проте до цього часу відповіді немає.

— Хіба це не страшенна грубість? — Гіллі зиркає на свій годинник і супиться.

Це вдруге Лу-Енн спізнюється. Так вона не затримається надовго у нашій із Гіллі компанії.

До їдальні заходить Ейбілін, і я щосили намагаюся не дивитись на неї надто довго. Я побоююсь, що Гіллі й Елізабет щось побачать по моїх очах.

— Припини хитати ногою, Скітер. Ти трясеш увесь стіл, — велить Гіллі.

Ейбілін у своїй білій уніформі пересувається кімнатою легкими кроками, без будь-якого, навіть найменшого, натяку на те, що ми робили. Я думаю, вона майстерно навчилась приховувати свої почуття.

Гіллі тасує та роздає карти для гри в кункен. Силкуюся зосередитись на грі, та щоразу, коли я кидаю на Елізабет погляд, всілякі маленькі факти зринають у моїй пам’яті. Про те, як Мей Моблі ходила до туалету в гаражі, як Ейбілін не можна тримати свій обід у холодильнику Ліфолтів. Маленькі деталі, про які я тепер знаю.

Ейбілін підносить мені печиво на срібному підносі. Вона наливає чай, ніби ми зовсім не знайомі, як і мало бути. Я заходила до неї двічі відтоді, як надіслала лист до Нью-Йорка, обидва рази, щоби принести книжки з бібліотеки.

Коли я в неї буваю, вона й далі одягає свою зелену сукню з чорною облямівкою. Іноді знімає свої черевики під столом. Минулого разу вона видобула пачку «Монтклер» і закурила просто в кімнаті за моєї присутності, і це було так невимушено. Я теж одну закурила. А зараз вона прибирає зі столу крихти срібною сіточкою, яку я подарувала Елізабет і Ралі на весілля.

— Що ж, поки ми чекаємо, у мене є певні новини, — говорить Елізабет, і я вже впізнаю цей вираз на її обличчі, приховану посмішку. Одну руку вона тримає на животі. — Я вагітна.

Елізабет усміхається, її голос трохи тремтить.

— Чудово, — відповідаю. Відкладаю свої карти й торкаюсь її плеча. У неї такий вигляд, ніби вона зараз заплаче. — Коли тобі народжувати?

— У жовтні.

— Нарешті, якраз час, — озивається Гіллі, обнімаючи її. — Мей Моблі вже підросла.

Елізабет, зітхаючи, запалює цигарку. Вона дивиться у свої карти.

— Ми всі справді раді.

Доки ми граємо кілька партій для розігріву, Гіллі й Елізабет обирають ім’я для дитини. Я намагаюся підтримати розмову.

— Якщо буде хлопчик, то неодмінно Ралі, — додаю я.

Гіллі розповідає про передвиборчу кампанію Вільяма. Він балотуватиметься до сенату штату наступного року, хоча й не має політичного досвіду. Я радію, коли Елізабет велить Ейбілін не чекати й подавати обід.

Коли Ейбілін повертається із заливним салатом, Гіллі випростується у своєму кріслі.

— Ейбілін, у мене для тебе є старе пальто та мішок з одягом із будинку міс Волтер. — Вона торкається губ серветкою. — Піди до машини після обіду й забери це все, добре?

— Так, мем.

— Не забудь. Я не збираюся везти їх іще раз.

— О, хіба це не мило з боку міс Гіллі, Ейбілін? — киває Елізабет. — Піди та забери той одяг одразу, як ми закінчимо.

— Так, мем.

Гіллі підвищує голос на три октави, коли розмовляє з темно­шкірими. Елізабет усміхається, ніби говорить із дитиною, звісно, не зі своєю. Починаю помічати деталі.

До того, як з’явилася Лу-Енн Темплтон, ми з’їли креветки з кукурудзяною кашею та щойно почали десерт. Гіллі на диво поблажлива. Лу-Енн спізнилась, як би там не було, через доручення Ліги.

Наприкінці я ще раз вітаю Елізабет і виходжу до машини. Ейбі­лін на вулиці забирає речі: злегка поношене пальто 1942 року та старий одяг, який Гіллі чомусь не віддала власній служниці, Юл Мей. Гіллі підступає до мене й дає мені конверт.

— Для вісника