Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Він був нещадний до себе — завжди і в усьому. Коли виникала проблема на сталеливарні, перше, що робив Ріарден, — починав шукати, де він припустився помилки; ніколи не намагався знайти винних, окрім себе; лише від себе самого вимагав досконалості. Не визнавав за собою жодних переваг: хоч яка була провина, вона завжди лягала на нього. Але на заводі бажання виправити помилку спонукало його до дії, а вдома це не мало жоднісінького ефекту… «Ще кілька хвилин…» — думав він, заплющивши очі й притулившись лобом до дзеркала.
Він не міг примусити замовкнути свій балакучий мозок. Це було однаково, що намагатися зупинити голою рукою струмінь води з зірваного пожежного гідранта.
Колючі цівки зі слів і картинок батожили його мозок…
Години, думав він, години поспіль треба витратити на споглядання цих облич; години, сповнені нудьги, якщо гості будуть п’яні, й огиди від їхніх порожніх мармиз, поки вони тверезі; скільки ж часу доведеться вдавати, що ти не помічаєш ані того, ані іншого; скільки доведеться витиснути з себе фраз, коли геть немає чого казати, — і все тоді, коли цей час був йому ґвалт як потрібен, щоб знайти наступника для керівника прокатних станів, який раптово і без пояснень звільнився… І це слід було почати робити негайно, бо працівників такого ґатунку знайти неймовірно складно. А як щось піде не так, і роботу прокатного стана буде порушено, то виникне загроза зриву лиття рейок для «Таґґарт Трансконтиненталь».
Він згадав німе обвинувачення, погляди родичів, сповнені докору, довготерпіння та презирства, коли вони помічали щонайменшу ознаку, чергове свідчення Ріарденової відданості роботі та марність його мовчазної надії на те, що вони, можливо, подумають, начебто «Сталь Ріардена» не на першому місці в його житті. Так п’яниця вдає цілковиту байдужість до алкоголю перед людьми, які презирливо спостерігають за ним, чудово знаючи про його ганебну слабкість…
— Я чула, вчора ти повернувся додому о другій ночі… Й де ж це ти був? — запитувала мати за вечерею.
А Ліліан відповідала:
— На сталеливарні, звісно ж.
Мовилося це таким тоном, яким би інша дружина казала: «У генделику за рогом».
Або ж Ліліан запитувала в нього з міною, що в її розумінні мала б означати мудрий півусміх:
— Що ти робив учора в Нью-Йорку?
— Був із хлопцями на банкеті.
— Діловому?
— Так.
— Ну звісно ж! — Ліліан ішла, не пустивши більше й пари з вуст.
А в ньому пробуджувалося ідіотське ганебне бажання, щоб дружина бодай на мить подумала, ніби він відвідав якусь непристойну парубочу вечірку…
…Під час шторму на озері Мічиган потонув рудовоз із тоннами сировини для Ріардена. Кораблі розвалювалися на ходу, і якщо він не допоможе перевізникам відшкодувати збитки, то на озері не залишиться жодного судна…
— Оцей куточок? — запитала Ліліан, вказуючи на фотелі та кавові столики у вітальні. — Ні, Генрі, це не новина, але мені дуже лестить, що ти помітив його лише за якихось три тижні. Це моє власне бачення обстановки ранкової кімнати відомого французького палацу. Втім, такі речі не мають тебе обходити, коханий, адже хоч як шукай, на фондовій біржі ти їх усе одно не знайдеш…
…Мідь, яку він замовив півроку тому, досі не доставили, а обіцяну дату відкладали тричі. «Ми нічого не можемо вдіяти, містере Ріарден». Він був змушений шукати нового контрагента, а поставки ставали дедалі непевніші…
Філіп не всміхнувся, урвавши палку промову перед котроюсь материною подругою щодо свого приєднання до лав чергової організації. Але обвислі м’язи його обличчя завжди натякали на поблажливо-зверхній усміх:
— Ні, Генрі, тобі це геть не буде цікаво, тут немає нічого бізнесового…
…Підрядник із Детройта, який узявся перебудовувати чималий завод, розглядав можливість використання конструкційних профілів із ріарден-металу. Варто було б іще тиждень тому полетіти до нього та поспілкуватися особисто. І він міг би зробити це просто сьогодні…
— Ти не слухаєш, — дорікнула йому за сніданком мати, переповідаючи сон, який наснився їй минулої ночі, саме тоді, коли він міркував про поточний індекс цін на вугілля. — Тебе нічого не цікавить, крім самого себе. Тобі байдуже до всіх людей на божому світі…
…Машинописні сторінки доповіді про випробування авіаційного двигуна з ріарден-металу вже третій день лежали на столі в його кабінеті. Досі він ніяк не знаходив часу, щоб ознайомитися з тим звітом, тому понад усе на світі йому зараз хотілося його прочитати…
Рвучко струснувши головою, Ріарден розплющив очі й відступив від дзеркала.
Спробував був застебнути ґудзики, але рука мимоволі потягнулася до стосика листів на комоді. Це була невідкладна кореспонденція, яку слід було переглянути сьогодні, але він не мав часу зробити це в офісі.
Коли він похапцем збирався додому, секретарка запхнула листи йому в кишеню. Вже вдома, перевдягаючись, Ріарден кинув їх на комод. На підлогу випала газетна вирізка з сердито обведеною червоним олівцем назвою: «Вирівнювання можливостей». Він якнайшвидше мав її прочитати, бо навколо цієї теми останні три місяці точилося забагато розмов, — зловісно забагато. І він її прочитав — під звуки голосів та удаваного сміху, які нагадували йому про те, що гості вже сходяться і що вечірка почалась. Отже незабаром, зійшовши вниз, він відчує сповнені гіркоти і докорів погляди членів своєї сім’ї.
В передовиці йшлося про те, що в часи скорочення виробництва та ринку, коли неможливо заробити собі на нормальне життя, несправедливо одній людині володіти кількома комерційними підприємствами, адже інші не мають жодного; що згубно дозволяти кільком суб’єктам нагромаджувати всі ресурси, позбавивши шансів решту підприємців; що конкуренція дуже важлива для суспільства, обов’язком якого є стежити, щоб ніхто не піднімався вище за середній рівень, опиняючись поза конкуренцією. Автор статті передбачав успіх запропонованому біллю, що забороняв суб’єктові чи корпорації володіти більш як одним промисловим концерном.
Веслі Мауч, представник Ріардена у Вашингтоні, порадив йому не перейматися. «Боротьба буде запекла, — сказав він, — але законопроект відхилять».
Ріарден аніскілечки не розумівся на таких битвах, тому доручив їх Маучу та його штабові. Він ледве встигав переглядати звіти з Вашингтона та підписувати чеки, потрібні Маучу для його роботи.
Ріарден не вірив, що білль може пройти; не міг цього навіть припустити. Живучи в чистій реальності металів, технологій, виробництва, він був щиро переконаний, що людині варто
