Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу

Досить про воду, каже Сестра. Зараз ми спустимося вниз і повернемося в місто, ми спокійнісінько підемо назад до автівки і будемо жити далі, як дорослі люди. Що ж це коїться? — подумав я. Інша людина входить у моє життя і бере ініціативу на себе; мені кажуть, що треба і чого не треба робити; я ж щойно вирішив ніколи більше не повертатися в місто, яке заливає вода, воно повільно занурюється у воду, як Венеція, до біса Венецію, а безголові італійці самі заслужили, щоб їх заливало водою, треба було раніше думати, а не зводити місто де завгодно, ось тепер воно й занурюється у воду, точно так само, як Осло, в цю саму мить Осло теж заповнюється водою, і я не хочу більше спускатися туди, але Сестра тягне мене за собою; я не можу з тобою йти, кажу я, там же повінь, це неминуча смерть. Повінь тільки ось тут, каже вона, вказуючи на мою голову. Це не зовсім так, кажу я. Я не виключаю, що з головою не все гаразд, та не тільки в моїй голові коїться щось неладне, і я не можу спускатися в місто, бо це означало б занурюватися у воду, а при зануренні тіла у воду витісняється кількість води, що дорівнює об’єму цього тіла, проте мені абсолютно не потрібно занурювати своє тіло у воду і не потрібно з’ясовувати об’єм. Послухай, помовч і побережи дихання, каже Сестра. Не будемо метушитися, побережемо дихання. Це так логічно, до біса логічно, у жінок — залізна логіка, думаю я, підтюпцем прямуючи разом з нею до автівки, я набрав повітря і затримав дихання. Я терплю довго. Я здатен дуже довго затримувати дихання. Я наберу повітря і не буду дихати, поки не приїду додому і не встану під душ; я не буду дихати, поки не дізнаюся напевно, що моя квартира і мої речі не затоплені і що будинок, як і раніше, оточений твердим асфальтом, і травою, і повітрям; і тут я переведу подих на радощах, що цього разу мені знову вдалося врятуватися від потопу, я втік від нього, і він мене не наздогнав, бо я бігом пробіг не дихаючи через ліс, і не дихаючи вів авто, в якому ми їхали з Сестрою, ми — друзі, ми сплетені, немов два горохових стебла, подумав я, ми з нею завжди разом — де один, там і інший, ми нерозлучні, ми — два голубки, ми разом бігаємо по лісі, тікаємо від води і потопу; тут я помічаю, що кажу подумки «ми», а не «я», і це чудово, коли ти думаєш не «я», а «ми», а то я дуже довго вже думав «я», але «ми» набагато краще, ніж «я», адже якщо йдеш самотнім шляхом, він веде тебе від тебе — це я десь читав, адже читати дуже важливо, а це, пригадую, було щось шведське, чи, може, автор був фінський, але шведськомовний, адже у Фінляндії є шведськомовне населення (роблю я уявну замітку на майбутнє), шість відсотків населення розмовляє шведською мовою, це у Фінляндії; сто відсотків у Швеції та шість відсотків у Фінляндії, якщо скласти, то всього виходить сто шість відсотків, — інакше кажучи, відзначаю я, шведського багато; от як я чудово вмію одночасно справлятися з кількома думками, подумав я, одночасно з думками про Фінляндію, адже Фінляндія завжди зі мною, Фінляндія завжди присутня поруч, є в мене двері до Фінляндії, двері ці завжди розчинені, і треба тільки добре затримувати дихання — якщо набереш у легені повітря, вода тобі нічого не зробить, тоді вона відступить, а якщо мільярд китайців одночасно підстрибне, то Земля зрушить зі своєї орбіти, як я десь вичитав; ну а що буде, якщо цей мільярд затримає дихання? Цікаво, хто-небудь уже замислювався над тим, що тоді вийде? Адже щось має вийти; можливо, щось чудове, тому варто було б спробувати; а ще я читав, що все населення Землі може вміститися на льоду озера М’єса, якщо стане щільніше. Чого тільки не вичитаєш! Я приймаю душ, я люблю приймати душ, хоча з нього ллється вода, але в душі я можу її контролювати, я можу її увімкнути і вимкнути, я вирішую, текти їй чи не текти і яким буде напір, вода в душі повністю у мене під контролем, у неї підрізані крильця, і вона рабськи підкоряється мені, як тигр у наморднику або як часничина, яка цілісіньку годину варилася в окропі! Погане порівняння, забудемо його. Однак ця вода — приборканий звір, тому люблю душ, а ось вода при вільній дресурі, вода на природі, вода сама по собі — потворна і небезпечна, і я не хочу мати з нею нічого спільного, і от, приймаючи душ, я раптом згадую свою фінську бабусю, псевдобабусю — ту, яка готує холодець. Я скучив за нею, я помічаю, що сумую за смиренним настроєм, яким просякнуте її скромне господарство, я сумую за тією невимогливістю, котру вона виявляє до мене, їй нічого від мене не треба, ти, мовляв, тільки не хвилюйся, відпочинь, ти занадто запрацювався, каже вона, забудь про цю дурнувату брошуру, ляж краще і полеж у гамаку, каже вона із-за фінського кухонного столу, пораючись над холодцем, і я відчуваю, як скучив за її стравами, відчуваю, як би мені хотілося зараз побачити її, як вона вічно плела щось крючком; як же я скучив за всім, що пов’язано з нею, моєю псевдобабусею, якої ніде немає, яку я вигадав, щоб задобрити посольських фінів; мені довелося вигадати її, адже фінам потрібна була така бабуся, тому все це казки та вигадки, а між тим, я за нею сумую.

Як не пишаються фіни своєю столицею, пишу я в брошурі, однак серцем вони прив’язані до села. У місті вони не почуваються комфортно, у місті немає затишку домашнього вогнища, не те що в селах і на хуторах серед березових і соснових гаїв. І поруч з водою, додаю я неохоче. На мій погляд, пишу я, Гельсінкі — прекрасне місто, воно вражає зухвалим змішанням різностильних будівель, поєднанням мистецтва і культури з найчистішим повітрям. Як мені здалося, це розсудливе, чесне у всьому і впорядковане місто; мабуть, трохи суворе й стримане в порівнянні з деякими іншими європейськими столицями, його населення має гомогенний (тут мені через мою легковажність — адже я дійсно дуже пустотливий і радію дитячим жартам — так і кортить