Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію - Ерленд Лу

схематично побудованому фільмі, в якому головний герой перетворюється на того, на кого він найбільше боїться перетворитися, він бореться з цим і все одно стає таким, бо це потрібно за характером сюжету; він не може не стати таким; а потім, після довгої і болісної боротьби, звикає жити з тим, чого найбільше боїться, і ми йдемо додому, натхнені щойно побаченим, адже чому б і нам не звикнути жити з тим, чого ми найбільше боїмося, якщо вже головний герой — така сама людина, як ми, й анітрохи не гірша, — навчився з цим жити, ось до чого нас хочуть підвести, і їм це часто вдається, як я помітив, от тільки на мене це не діє, у багатьох відношеннях я — міцний горішок, упертюх (ну й котися ти під три чорти, можна на це сказати). Однак я все ж видряпав собі номер «National geographic» за серпень 1981 року, і це чудово; очевидно, це і є вирішення проблеми, і, судячи з усього, чудове вирішення моїх проблем з брошурою, бо хто ж зараз ще пам’ятає, що там писали в «National geographic» у серпні 1981 року! Жодна нормальна людина цього не пам’ятає, а моя брошура розрахована саме на нормальних людей, на переважну більшість, точно так само, як партії популістського спрямування, які теж розраховані на переважну більшість, її не можна побачити, вона не представляє нікого окремо і в той же час представляє усіх разом, а це ж і добряки, й ідіоти, і ті, хто мені подобається, і ті, хто не подобається, подумав я, та підозрюю все-таки, що в основному це ті, хто мені не подобається, хоча, можливо, я помиляюся, і тим не менше, моя брошура розрахована саме на цих людей, a «National geographic» за серпень 1981-го ніхто з них не пам’ятає, бо час відтоді не стояв на місці, і серпень 1981 року для нас давно канув у минуле, ми навіть не пам’ятаємо, що ми тоді робили — чи побалували ми себе подорожжю в Бенідорм, чи просто провели літо в селі, і саме тоді господар сусідньої садиби потрапив під борону і позбувся ноги до коліна — начебто до коліна, так, точно, до коліна, згадуємо ми, — про відрізану ногу сусіда ми запам’ятали, але вже не пам’ятаємо, трапилося це в серпні 1981-го, чи 1980-го, чи у 1982-му, можливо, це було роком раніше чи роком пізніше, нам, по суті, все одно, ми пам’ятаємо, де це сталося, та не пам’ятаємо коли, пам’ять карбує — де, бо де — можна уявити собі візуально, а от коли — не залишає зарубки в пам’яті, коли — залишає зарубку і візуалізується тільки в тому випадку, як відбувається щось надзвичайне, а це трапляється рідко, і слава Богу, що рідко. При нинішньому напрямі і без того вистачає води, тому не варто ще й від себе додавати зайвих течій; загалом, більшість людей нічого не пам’ятають про серпень 1981-го, і мені це на руку, тому що я можу насмикати фактиків з «National geographic», і ніхто нічого не помітить; люди ж самі хочуть, щоб їх обманювали, обдурювали без кінця, за що їх цілком можна настільки зненавидіти, що так і хочеться послати більшість людей до біса, але я стримуюся від цього, я не можу цього сказати, бо я теж хочу, щоб мене обманювали, я — такий самий, як вони, і так само, як вони, хочу, щоб мене обманювали.

Лежачи на столі, — скопійована та скріплена скріпками — стаття про Фінляндію викликає у мене таке відчуття, ніби я прикупив собі зайвого часу, і брошура у мене практично готова. Адже я довіряю журналу «National geographic», майже сліпо довіряю, бо якщо вони в 1981-му вирішили надрукувати щось про Фінляндію, це означає, що хтось подав до редакції хороший об’ємистий нарис, присвячений саме Фінляндії, і, ясна річ, він відповідав усім вимогам, інакше вони б його нізащо не опублікували, це ж зовсім очевидно, адже що стосується вибору авторів і фотографів — «National geographic» збирає лише вершки, вони не друкують статей сумнівної якості, а тільки те, що вважатимуть відмінним, і от воно лежить у мене на столі, а журнал, з якого я скопіював цю статтю, повернений власникові і, напевно, покладений у папку і поставлений на місце, на полицю з рештою папок, а ми з Сестрою бігаємо підтюпцем за містом. Ми з нею сіли в авто і поїхали подалі і тепер біжимо підтюпцем. Сестра вирішила, що до естафети ми повинні бути в хорошій формі, тому не можна втрачати часу, і ми зараз робимо в лісі пробіжки, іноді переходячи на крок, і Сестра розповідає мені про те, чим вона займається в університеті, про географію, зокрема про Осло-фіорд — це її улюблена тема. Ословська рівнина, розповідає мені Сестра, — класична тема в геологічній літературі, вона добре описана, проте в цій галузі ще залишається вдосталь неописаних речей, і коли прийде час для дипломної роботи, вона візьме цю тему, взагалі-то давно пора було це зробити, але завадила трагічна загибель батьків, тому довелося відкласти захист диплома на невизначений час: що вдієш, життя так розпорядилося! Життя визначає межі наших можливостей, і поки Сестра змушена працювати в «Соколі», щоб прогодувати себе і Біма, Ословській рівнині доведеться почекати, на щастя, вона — терпляча рівнина, де лежала, там і лежить, і нікуди від нас не дінеться; як-от Фінляндія, відзначаю я подумки на майбутнє; Ословська рівнина є западиною земної кори, яка простягається з півдня на північ від Лангесунда до Брумундаля, і це чудова рівнина, бо своїми гірськими породами вона різко відрізняється від сусідніх районів; хоча для мене це не становить особливого інтересу, я не заважаю Сестрі розповідати про геологічні зрушення, які простягнулися з півночі на південь, про кальдери, сланці, вапняки та піщаники, про величезну роль вулканічної діяльності і кварцових конгломератів, а також про ромбічні порфіри. Якісь ненормальні назви, думаю я, лише ненормальні люди могли їх придумати. Якийсь rombeporfyr — ромбічний порфір, розумієте! — думаю я про себе, rombe звучить майже однаково з rumpe, тобто майже як «дула». Сестра все говорить і говорить, і тут я візьми та й буркни собі під ніс: «Rumpeporfyr». Ти щось сказав? — питає Сестра. Та ні, нічого, — кажу я, — тобі почулося. Та це брехня, насправді я пробурмотів «rumpeporfyr», справді сказав, але я брешу їй, ніби нічого такого не було. Знову я заплутуюся в тенетах брехні, я живу у брехні, та