Софія - Олесь Ульяненко

спини. Він кохав дружину, але чомусь не переставав думати про Софію. «Це молодість, – переконував Лукаш себе. – Це минеться». Але в нього псувався настрій, наче хто всипав цей золотистий пісок в його мізки. Пісок лежав рівно і блискуче, не гірше, ніж у Пуерто-Рико: «Блядь, а як на цьому сучарі лежати за стільки баксів…» Стояв холодний день, і народу не було зовсім.

– Де сина? – запитав він і потягнувся, крутнув шиєю.

– Відтопирюється, – вона радше вдавано потягнулася губами до його широкої спини.

– А, – сказав Лукаш глухим, утробним, роздратованим голосом, дивлячись, як чайки риються дзьобами в жовтому баговинні.

– А що-о-о… – Лизьк язичком.

– А то пердну!

І тут він встав, не ображено встав, а так, пішов, наче донюхуючись свого звичного. Вона піймала його своїм гранатовим оком, але не побачила суму в очах Лукаша. Ні з того ні з сього вона думала про димчастого котика Пушка і про справжній дим, дим між яблуками. І їй зробилося сумно: все це неважливо, з цього нічого не буде, і це може погано закінчитися, – вирішила вона. Це може погано закінчитися, бо він ніколи не міг вчасно, та й не хотів, зупинятися. Зараз він був справжнісіньким вайлом.

3

Вогні висіли у повітрі. Усе стояло нерухомо, навіть посмітюхи-чайки і ті притихли. Тоді він і зрозумів, що щось відбудеться…

Я зустрів цю четвірку, коли вона канючила мідяки на терасі під білими парасольками, де грали модний вальс, ще якусь сучасну під «модерн» похабєнь. Йшов вісімдесят другий рік. Осінь, будинки і люди висіли у повітрі. Слюдяна нерухомість світу. І я її побачив зі спини. У солдатських крагах, морській міці, високу і красиву, з духмяною незалежністю і хрумкою ніжністю. Потім вона привела Утюга, він – Кума, і нас стало четверо. Ми намилилися добратися до Феодосії, де міліція була не такою злою, а світ не таким жирним, як тут, біля ракетних баз. Прозивали її Муха, від Мухамеддинової. Кров з молоком, хитрий хазарський розріз, ніс із Ренесансу – все це швидше заставляло битися там, під грудиною. Все вирішилося набагато раніше, ніж гадалося. Муха кнокалася з Утюгом, а Утюгу було до сраки, з ким тертися. Він відсмоктав у пограничного мента за пачку «Бєломору». Муха тільки те й зробила, що плюнула йому між ноги, і ми пішли, а він ще довго біг за нами у вилинялій сорочці, хлопчик-мажор, який гадав, що світ влаштований за його і для його правил. А на пірсі нас підловили менти. Мені вставили ствола, здається, «марголіна», Муху по черзі трахали, а й так обісцяного з переляку Утюга обмазали лайном. І тут мене підірвало. Знаєте, як підривало серед ночі чи під налитою свинцем кулею ранку. Я викрутився і забрав у них «марголіна». Карабін утопила в морі Муха. Утюг сидів – маленький симпатичний божок – і просив у когось вибачення: якщо направду, ми – ідіоти, всі. Невідомо хто ще перший відсмоктав менту, аби запропонували пачку «Бєломору». Це я просто так, до слова.

4

А зараз Лукаш – у білому, з чистого мармуру, на шість персон, маленькому, колись дуже затишному, а нині пропліснявілому, як французький сир, із запахом смерті і валеріанки, з красивою азіатською співачкою у глибині оксамитової червоної сцени. Ресторанчик будувався з огляду на три будинки, що обсидіановими клинками вгризалися в чисте непорочне раніше небо, з купками білих і живих, наче шкодливі миші, хмар. Так, зараз тут нікого не було, але він міг навіть через багато років згадати тих, що сюди приходили. Ані їхні звички, ні їхні навички, ані їхні професії Лукаша не цікавили, як не цікавили справжні прізвища, але він знав, що колись були і є: Муха, Утюг, Дашенквас, Паровоз і Річмонд, х-м, наче тобі пачка задрипаних американських сигарет по гривні за блок на блошиному ринку. Лукаш тоді побачив її зі спини. Музика тягнулася повільно під чорнильним небом, перед блискучими очима, висіла спокусливою горгоною над столиками. І в цьому було щось таке, чого, на жаль, йому не вистачає… Він повертів головою, шукаючи офіціанта, що анекдотично тріпався по телефону. Тоді всі ненавиділи червоні зірки, червоні кумачі – всі марили Америкою. Куди воно у вас поділося, педрили, що ви понатягали майки з маоцзедунами, червоносракими комісарами? Він замовив собі абсенту і зараз пив невеличкими ковточками.

Потім він подивився на білу верхівку будинку, а саме на майданчик для гелікоптерів. Одразу через вікно, через жовтий простір, наче крізь протоплазму. Лукаш протер очі рукою, але від того зробилося ще гірше, і на його обличчі відбився подив, наче він щось пригадав. Хоча підсвідомість говорила, що ліпше не починати, а реальність ясно промовляла: «Котися ти під три чорти», він став шукати причину, що нині сховалася за цими протоплазмовими днями. Ані в спогадах, ані в реальному часі. Але все одразу стало на свої місця, коли великий чорний птах упав згори, упав чорною грудкою пір’я, розправив крила перед самою землею, знову склав, стрілою покривши відстань від Лукаша й обсидіанового ікла будинку, й ударився об вікно, умившись живим вогнем іскор.

Усі четверо – а їх було саме стільки – підняли руки