Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

— Ой-ой! — сказав я.

— Вам треба було ще і ще механічних процедур, — сказав Рінальді.

— Тепер уже куди краще.

— Бачу, малюк. Я розуміюсь на цьому більше за вас. — Він підвівся й сів на ліжко. — Ну, а саме коліно полагоджено добре. — Він покінчив з моїм коліном. — А тепер розказуйте про все інше.

— Нема чого розказувати, — мовив я. — Жив цілком праведним життям.

— Так говорите, наче ви жонатий чоловік, — сказав він. — Що таке з вами?

— Нічого, — відказав я. — А з вами що таке?

— Ця війна збавляє мені життя, — сказав Рінальді.— Я просто геть прибитий, — Він поклав руки на коліно.

— Аж он як, — мовив я.

— А що таке? Чи я вже не можу мати людських почуттів?

— Ні. Я бачу, у вас тут було весело. Розкажіть.

— Ціле літо і осінь я роблю операції. Працюю не розгинаючись. Працюю за всіх. Усі складні операції полишають на мене. Бог свідок, малюк, я скоро стану чудовим хірургом.

— Оце вже краще звучить.

— Я зовсім не думаю. Атож, бог свідок, я не думаю — я роблю операції.

— От і добре.

— Але тепер, малюк, все те урвалось. Я більше не роблю операцій, і настрій у мене прегидкий. Це жахлива війна, малюк. Ви вже мені повірте. А тепер можете потішити мене. Ви привезли платівки?

— Привіз.

Вони лежали у моєму рюкзаку, в коробці, загорнутій у папір. Я був надто стомлений і не міг їх дістати.

— А у вас хіба не добрий настрій, малюк?

— Препаскудний.

— Це не війна, а просто жах, — сказав Рінальді,— Ну що ж. Зараз ми з вами уп'ємося й повеселішаєм. I розвіємо попіл за вітром. Отоді нам буде добре.

— Я хворів на жовтяницю, — сказав я, — і мені не можна упиватися.

— Боже мій, малюк, який ви повернулися до мене! Поважний, з хворою печінкою. Кажу ж вам, ця війна — просто казна-що. I на біса ми її розв'язали?

— Ми таки вип'ємо. Я не хочу впиватися, але випити ми вип'ємо.

Рінальді пішов у другий кінець кімнати до вмивальника й повернувся з двома склянками та пляшкою коньяку.

— Це австрійський коньяк, — сказав він. — Сім зірочок. Єдине, що здобуто на Сан-Габрієле.

— Ви були там?

— Ні. Я ніде не був. Я весь час був тут і робив операції. Погляньте, малюк, це ще ваша склянка, з якою ви чистили зуби. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені про вас.

— Щоб вона нагадувала вам чистити зуби.

— Ні. Я маю свою. Я зберігав її, щоб вона нагадувала мені, як ви вранці намагалися вичистити із своїх зубів дух «Вілла-Росса», і лаялись, і ковтали аспірин, і проклинали повій. Щоразу, як я бачу цю склянку, я згадую, як ви намагались відчистити своє сумління зубною щіткою. — Він підійшов до ліжка. — Ану поцілуйте мене разочок і скажіть, що ви не стали поважний.

— Не буду я вас цілувати. Ви мавпа.

— Знаю, знаю, ви добропорядний взірцевий англосаксик. Я знаю, вас завжди мучить каяття. Ну що ж, почекаємо, доки наш англосаксик знову почне відчищатися від розпусти своєю зубною щіткою.

— Налийте мені коньяку.

Ми торкнулися склянками й випили. Рінальді засміявся.

— Ось я впою вас до нестями, а тоді виріжу вам печінку, вправлю на її місце добру італійську печінку і знову зроблю вас людиною.

Я простяг склянку, щоб він налив мені ще. Надворі вже споночіло. Тримаючи склянку в руці, я підійшов до вікна і відчинив його. Дощ припинився. Проти ночі похолодніло, і між дерев стояв туман.

— Не виливайте коньяк за вікно, — сказав Рінальді.— Якщо не можете пити, віддайте мені.

— Ідіть ви… — сказав я.

Я був радий, що знову бачу Рінальді. Два роки він допікав мене, і мені завжди це подобалось. Ми добре розуміли один одного.

— Ви що, одружилися? — спитав він з ліжка. Я стояв біля вікна, прихилившись до стіни.

— Ні… ще.

— Закохані?

— Так.

— В оту англійку?

— Так.

— Бідолашний малюк. Вона добра до вас?

— Ну, звісно.

— Я хотів спитати — чи добра вона в ділі?

— Замовкніть.

— Замовкну. Ось побачите, який я винятково делікатний. А вона вміє…

— Ріні,— сказав я. — Прошу вас, замовкніть. Якщо хочете бути моїм другом, замовкніть.

— Мені не треба хотіти бути вашим другом. Я є ваш друг.

— Тоді замовкніть.

— Гаразд.

Я підійшов до ліжка й сів поруч Рінальді. Він тримав у руці свою склянку й дивився в підлогу.

— Ви розумієте, Ріні?

— Ще б пак. Скільки живу, я наражаюся на священні почуття. Але у вас майже ніколи їх не помічав. Що ж, певно, ви теж їх маєте. — Він дивився в підлогу.

— А ви ні?

— Ні.

— Ніяких?

— Ніяких.

— I я міг би говорити щось там таке про вашу матір і щось там про вашу сестру?

— I щось там про вашу сестру, — швидко мовив Рінальді.

Ми обидва засміялися.

— Ото ще надлюдина, — сказав я.

— А може, я ревную, — сказав Рінальді.

— Ні, неправда.

— Ви не так зрозуміли. Я мав на думці інше. У вас є жонаті друзі?

— Є,— сказав я.

— А в мене немає,— сказав Рінальді.— Я про таких, що люблять своїх жінок і ті їх люблять.

— Чому?

— Я їм не до душі.

— Чому?

— Я змій. Змій пізнання.

— Ви все переплутали. То яблуко пізнання.

— Ні, змій. — Він трохи повеселів.

— Ви мені більше подобаєтесь, коли не вдаєтеся в такі високі матерії, — сказав я.

— Люблю я вас, малюк, — сказав він. — Ви придушуєте в мені великого італійського мислителя. Але я знаю багато такого, чого не можу висловити. Я знаю більше за вас.

— Еге ж, ваша правда.

— Зате вам легше буде жити на світі. Хоч ви й завжди каєтесь, але жити вам буде легше.

— Не думаю.

— Так-так. Це точно. А я вже й тепер маю втіху, тільки коли працюю. — Він знов дивився в підлогу.

— Дарма, минеться.

— Ні. По-справжньому я люблю лише дві речі: одна шкодить моїй роботі, а другої нам дано всього півгодини чи п'ятнадцять хвилин. А то й менше.

— Часом куди менше.

— А може, я вдосконалився. Ви ж не знаєте. Але для мене існують тільки оці дві речі та ще моя робота.

— Прийде й інше.

— Ні. Ніколи ніщо не приходить. Усе, що в нас є, ми маємо від народження й нічого більше не навчаємось. Не набуваємо нічого нового. Ми з'являємось на світ уже довершені. Вам треба радіти, що ви