Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
Книга третя
Розділ XXV
Тепер, коли настала осінь, дерева були голі, а дороги розгрузлі. Я їхав з Удіне до Горіції ваговозом. Дорогою назустріч нам ішли інші ваговози, і я роздивлявся довкола. Шовковиці край дороги стояли голі, поля були темно-бурі. Намокле мертве листя лежало на дорозі між рядами дерев, і тут-таки працювали люди, затрамбовуючи роз'їжджену колію щебінкою з великих куп на узбіччі поміж деревами. Попереду вже видніло місто, і пелена туману над ним закривала гори. Коли переїжджали через річку, я побачив, що вода в ній дуже піднялася. В горах лили дощі. I ось ми вже їхали містом, спершу повз фабрики, тоді повз вілли й будинки, і я помітив, що, поки мене не було, ще багато будинків поруйнувало обстрілом. На одній вузькій вуличці ми розминулися з санітарною машиною англійського Червоного Хреста. Водій був у кашкеті, худий і засмаглий. Обличчя його було мені незнайоме. Я зійшов з ваговоза на площі перед будинком мерії. Водій подав мені мій рюкзак, і я надів його, тоді закинув за плечі обидві сумки й рушив до нашої вілли. На повернення додому це аж ніяк не скидалося.
Я ступав по вологій жорстві під'їзної алеї, дивлячись проміж дерев на віллу. Вікна були зачинені, але двері стояли навстіж. Я зайшов і застав майора за столом у голій кімнаті, де на стінах висіли тільки карти й віддруковані на машинці аркушики.
— З приїздом, — мовив він. — Ну, як ви? — Здавалося, він постарів і неначе всох.
— Добре, — відповів я. — А як тут у вас?
— Усе вже позаду, — сказав він. — Скиньте свої в'юки та сідайте.
Я поклав рюкзак і сумки на підлогу, а кашкет примостив на рюкзаку. Тоді приніс від стіни ще один стілець і сів біля столу.
— Погане було літо, — сказав майор. — Ви цілком одужали?
— Так.
— А відзнаки отримали?
— Так. Усе як годиться. Дякую.
— Ану покажіть.
Я розгорнув плащ на грудях, щоб йому видно було дві стрічки.
— А самих медалей вам не дали?
— Ні. Тільки посвідки.
— Медалі надійдуть згодом. На це потрібен час.
— До якого діла ви мене приставите?
— Машини всі у від'їзді. Шість на півночі, у Капоретто. Ви бували в Капоретто?
— Так, — відповів я. Я пригадав собі невелике біле містечко в долині. Чистеньке таке містечко, із дзвіницею і гарним фонтаном на площі.
— То вони обслуговують тамтешній пост. Тепер багато хворих. Бої вже скінчилися.
— А решта де?
— Дві в горах, а чотири й досі на Баїнзіцці. Інші два підрозділи на Карсо, при Третій армії.
— До чого ж братися мені?
— Коли хочете, можете поїхати й перебрати на себе ті чотири машини, що на Баїнзіцці. Джіно там уже давно не має перепочинку. Ви ж не бачили, що там діялось, ні?
— Ні.
— Страшне. Ми втратили три машини.
— Я чув.
— Еге ж, Рінальді вам писав.
— А де Рінальді?
— Тут, у госпіталі. Ціле літо й осінь світу не бачив за роботою.
— Уявляю собі.
— Дуже погано було, — сказав майор. — Ви навіть уявити собі не можете, як погано. Я не раз думав, як вам пощастило, що вас поранило ще тоді.
— Я знаю.
— А на той рік буде ще гірше, — сказав майор. — Можливо, вони підуть у наступ і тепер. Кажуть, що й таке може бути, але я не вірю. Надто пізно. Ви бачили річку?
— Так, вода вже піднялася.
— Я не вірю, щоб вони пішли в наступ тепер, коли почались дощі. Скоро випаде сніг. Ну, а як там ваші земляки? Чи з'являться тут ще американці, крім вас?
— Вони готують десятимільйонне військо.
— Добре, якби й нам щось із нього перепало. Та французи загарбають усе собі. До нас сюди нічого не дійде. Ну гаразд. Ви переночуєте тут, а завтра вранці виїдете малою машиною і зміните Джіно. Я пошлю з вами когось, хто знає дорогу. Джіно вам усе там розкаже. Гармати ще помалу гупають, та загалом усе вже завмерло. Вам не завадить побачити Баїнзіццу.
— Дуже радий туди поїхати. I дуже радий, що я знову з вами, синьйоре майор.
Він усміхнувся.
— Мені приємно це чути. Я страшенно стомивсь від цієї війни. Якби я десь поїхав, то навряд чи повернувся б.
— Так погано?
— Еге ж. Так погано, що далі нікуди. Ну, йдіть опорядіться з дороги й шукайте свого друга Рінальді.
Я вийшов і поніс свою поклажу нагору сходами. Рінальді в кімнаті не було, та всі його речі лежали на місці. Я сів на ліжко, розмотав обмотки і зняв черевик з правої ноги. Тоді відхилився й ліг на спину. Я стомився, і права нога боліла. Мені подумалось, що безглуздо лежати на ліжку в одному черевику, отож я сів, розшнурував другий, скинув його на підлогу й знову простягся на укривалі. Вікно було зачинене, і в кімнаті важко дихалось, але я вже просто не мав сили встати й відчинити його. Я побачив, що всі мої речі складено в одному кутку. Надворі смеркало. Я лежав на ліжку, думав про Кетрін і чекав Рінальді. Спершу я вирішив не думати про Кетрін, хіба що тільки ввечері, лягаючи спати; але я дуже стомився, не мав чого робити, тож лежав і думав про неї. Я думав про неї, коли до кімнати зайшов Рінальді. Він зовсім не змінився. Можливо, тільки трохи схуд.
— А, малюк, — сказав він.
Я сів на ліжку. Він підійшов, сів поруч і обняв мене.
— Наш любий друзяка малюк. — Він ляснув мене по спині, і я схопив його за руки. — Друзяка малюк, — сказав він, — Ану покажіть мені своє коліно.
— Доведеться зняти штани.
— Знімайте, знімайте, малюк. Тут чужих нема. Я хочу подивитись на їхню роботу.
Я встав, стягнув бриджі і зсунув з коліна еластичний бинт. Рінальді сів долі й почав обережно згинати й розгинати мені ногу. Він провів пучками по шраму, тоді поклав обидва великі пальці на колінну чашечку, а рештою пальців легенько погойдав мені ногу.
— Оце і вся ваша рухливість?
— Еге.
— Це злочин, що вас послали назад на фронт. Вони мали розрухати суглоб до кінця.
— Тепер куди краще, ніж раніш. Нога була мов дошка. Рінальді знов
