Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— Хочеш, зайдемо?
— Ні,— відказала Кетрін.
Ми рушили далі. Попереду, в затінку кам'яної підпори, стояв солдат з дівчиною, і ми поминули їх. Вони стояли, щільно притулившись до стіни, і він обгорнув дівчину своїм плащем.
— Наче ми з тобою, — сказав я.
— Таких, як ми з тобою, більш нема, — сказала Кетрін. Прозвучало це аж ніяк не весело.
— Якби ж то вони мали куди піти.
— Може, то було б для них тільки на гірше.
— Не знаю. Кожному треба мати куди піти.
— Вони мають собор, — сказала Кетрін.
Ми вже залишили собор позаду. В кінці площі ми озирнулись на нього. Він був гарний у тумані. Ми стояли перед крамницею шкіряних виробів. У вітрині були виставлені чоботи для верхової їзди, рюкзак і лижні черевики. Кожна річ лежала окремо, на видноті: рюкзак посередині, чоботи з одного боку, черевики з другого. Шкіра була темна, гладенька й лиснюча, мов на старому сідлі. На її змащеній поверхні тьмяним полиском відбивалось електричне світло.
— Колись і ми покатаємося на лижах.
— За два місяці відкривається лижний сезон у Мюррені,— сказала Кетрін.
— Поїдемо туди?
— Гаразд, — сказала вона.
Ми поминули інші вітрини й завернули на бічну вулицю.
— Я тут ніколи не була.
— Цією дорогою я ходив до госпіталю, — пояснив я.
Вулиця була вузька, і ми йшли з правого боку. Серед туману туди й сюди проходили люди. Вітрини всіх крамниць були освітлені. В одній вітрині нашу увагу привернули викладені гіркою сири. Я зупинився перед зброярською крамницею.
— Зайдемо на хвилину. Мені треба купити зброю.
— Яку зброю?
— Пістолет.
Ми зайшли. Я розстебнув ремінь з причепленою до нього порожньою кобурою і поклав на прилавок. За прилавком стояли дві жінки. Вони виклали переді мною кілька пістолетів.
— Треба, щоб підійшов сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Вона була з сірої шкіри, вже не нова: я купив її з рук, щоб носити в місті.
— Тут є добрі пістолети? — запитала Кетрін.
— Та всі вони приблизно однакові. Можна спробувати оцей? — спитав я жінку.
— У нас тепер нема де стріляти, — відказала вона. — Але це добрий пістолет. Ви не помилитесь, якщо візьмете його.
Я клацнув курком і відтягнув затвор. Пружина була досить туга, але затвор ходив легко. Я приціливсь і знову спустив курок.
— Він не новий, — сказала жінка. — Він належав одному офіцерові, що був чудовим стрільцем.
— Він купив його у вас?
— Так.
— А як же він знов потрапив сюди?
— Продав його ординарець.
— Може, і мій десь тут у вас, — сказав я. — Скільки за цей?
— П'ятдесят лір. Дуже дешево.
— Гаразд. Мені ще потрібні два запасні магазини та коробка патронів.
Вона дістала те і те з-під прилавка.
— А шабля вам не потрібна? — спитала вона. — Я маю кілька вживаних, зовсім дешево віддам.
— Я їду на фронт, — сказав я.
— Ну, тоді шабля вам ні до чого.
Я заплатив за пістолет і патрони, заправив магазин і вклав на місце, засунув пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні магазини й сховав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знов підперезався й застебнув пряжку ременя. На поясі відчувалась вага пістолета. I все ж таки, подумав я, краще б мати пістолет армійського зразка. До нього завжди дістанеш патрони.
— Ну от, тепер ми озброєні до зубів, — сказав я. — Це єдине, про що ніяк не можна було забути. Мій пістолет хтось поцупив дорогою до госпіталю.
— Сподіваюся, це справді добрий пістолет, — сказала Кетрін.
— Чи не треба вам ще чого? — спитала жінка.
— Та начебто ні.
— При пістолеті є шнур, — сказала вона.
— Еге ж, я бачив.
Жінці хотілося продати ще щось.
— А свисток вам не потрібен?
— Та ні.
Жінка попрощалася з нами, і ми вийшли на тротуар. Кетрін позирнула на вітрину. Жінка глянула і вклонилася нам.
— А навіщо оті маленькі дзеркальця, вправлені в дерево?
— Приманювати птахів. Їх розкладають серед поля, і жайворонки злітаються туди, а італійці стріляють їх.
— Ач які вигадливі,— сказала Кетрін. — А ти у себе в Америці не стріляєш жайворонків, любий?
— Зумисне — ні.
Ми перейшли вулицю і рушили далі протилежним тротуаром.
— Тепер мені трохи полегшало, — сказала Кетрін. — А то було страх як погано, коли ми пішли.
— Нам завжди буде добре, коли ми разом.
— Ми завжди будемо разом.
— Так, якби не те, що сьогодні опівночі я від'їжджаю.
— А ти не думай про це, любий.
Ми простували далі. У тумані вуличні ліхтарі були жовті.
— Ти не стомився? — запитала Кетрін.
— А ти?
— Я ні. Так приємно гуляти пішки.
— Тільки не будемо надто довго.
— Ні.
Ми повернули в провулок, де не було ліхтарів. Я спинився й поцілував Кетрін. Цілуючи її, я відчув її руку на своєму плечі. Вона обгорнулась моїм плащем, і тепер він, укривав нас обох. Ми стояли в провулку, прихилившись до високої стіни.
— Ходім кудись, — мовив я.
— Ходім, — озвалася Кетрін.
Ми пішли далі тим провулком, і він вивів нас на ширшу вулицю, що тяглася понад каналом. На другому боці була цегляна стіна і будинки. Попереду я побачив трамвай, що їхав через міст.
— Біля мосту можна взяти візника, — сказав я.
Ми стали на мосту в тумані, чекаючи екіпажа. Проїхало кілька трамваїв, у них було повно людей, що поверталися з роботи. Нарешті показався екіпаж, але він був зайнятий. Туман поступово перетворювався на мжичку.
— Ходім пішки або сядьмо в трамвай, — сказала Кетрін.
— Зараз буде екіпаж, — сказав я. — Вони тут часто їздять.
— Онде їде, — сказала вона.
Візник зупинив коня і спустив металеву стрілку на лічильнику. Верх екіпажа був піднятий, і з нього капало візникові на плечі. Його лакований циліндр виблискував від вологи. Ми сіли позаду, де було зовсім темно за піднятим верхом.
— Куди ти сказав йому їхати?
— До вокзалу. Там напроти є готель, і ми зможемо в нього піти.
— Отак як є? Без поклажі?
— Еге ж, — сказав я.
Дорога до вокзалу була довга, бічними вуличками, під дощем.
— А чи не повечеряти нам? — спитала Кетрін. — Боюся, що я захочу їсти.
— Повечеряємо в готелі.
— Я не маю в що перевдягтися. Навіть нічної
