Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

— То купимо, — сказав я і гукнув до візника. — Їдьте на Віа Мандзоні!

Він кивнув головою і на другому розі повернув ліворуч. На тій великій вулиці Кетрін почала виглядати потрібну крамницю.

— Отут, — сказала вона.

Я звелів візникові спинитись. Кетрін вийшла, перебігла тротуар і зникла в крамниці. Я сидів у екіпажі й чекав на неї. Дощ усе йшов, і я чув дух мокрої вулиці та пари, що здіймалася від коня під дощовими бризками. Кетрін вийшла з пакунком, сіла в екіпаж, і ми поїхали далі.

— Я така марнотратка, любий, — сказала вона, — зате сорочка дуже гарна.

Біля готелю я попросив Кетрін зачекати в екіпажі, а сам пішов домовлятися з управителем. Кімнат було скільки хочеш. Потім я повернувся до екіпажа, заплатив візникові, і ми з Кетрін зайшли до готелю. Хлопчисько у лівреї з блискучими гудзиками ніс за нами пакунок. Управитель вклонився і провів нас до ліфта. Там було багато червоного плюшу та бронзи. Управитель поїхав нагору разом з нами.

— Мосьє і мадам повечеряють у номері?

— Так. Пришліть нам, будь ласка, меню.

— Чи не зволите щось на окреме замовлення? Якусь дичину, м'ясне суфле?

Ліфт поминув три поверхи, клацаючи на кожному, тоді клацнув ще раз і спинився.

— Що ви маєте з дичини?

— Можу замовити фазана чи вальдшнепа.

— Вальдшнепа, — сказав я.

Ми пішли коридором. Килим на підлозі був потертий. Обабіч були двері, багато дверей. Управитель зупинився перед одними, відімкнув і розчинив їх.

— Прошу. Дуже мила кімната.

Хлопець в лівреї поклав пакунок на стіл, що стояв посеред кімнати. Управитель розсунув віконні штори.

— Туман надворі,— сказав він.

Меблі в кімнаті були оббиті червоний плюшем. В ній було багато дзеркал, двоє крісел і широке ліжко під атласним покривалом. Бічні двері вели до ванної.

— То я пришлю вам меню, — сказав управитель, вклонився і вийшов.

Я підійшов до вікна й визирнув надвір, тоді смикнув за шнур і зсунув важкі плюшеві штори. Кетрін сиділа на ліжку й дивилася на кришталевий свічник. Вона вже скинула капелюшок, і коси її вилискували проти світла. Вона побачила своє відображення в одному із дзеркал і підняла руки, щоб поправити коси. Я бачив її в трьох інших дзеркалах. Вигляд вона мала невеселий. Вона повела плечима, і її плащ зсунувся на ліжко.

— Що з тобою, люба?

— Я ще ніколи не почувала себе повією, — сказала вона.

Я відійшов до вікна, розсунув штори і подивився надвір. Досі мені й на думку не спадало, що може бути отак.

— Ти ж не повія.

— Я знаю, любий. I все ж почувати таке доволі гидко. — Голос її звучав сухо, байдуже.

— Це найкращий готель, куди нам можна було піти, — сказав я.

Я дивився у вікно. По той бік площі світилися вогні вокзалу. Вулицею проїжджали екіпажі, а далі мені видно було дерева в парку. Світло з вікон готелю відбивалося на мокрій бруківці. От чорт, подумав я, оце тепер — і сперечатися?

— Іди сюди, будь ласка, — обізвалася Кетрін. Байдужості в її голосі вже не було. — Ну йди, йди. Я знов хороша дівчинка.

Я обернувся до ліжка. Вона усміхалась, Я підійшов, сів поруч на ліжко й поцілував її.

— Ти моя хороша дівчинка.

— Та вже певно, що твоя, — сказала вона.

Коли ми повечеряли, нам стало краще, а потім і зовсім чудово, і невдовзі ми вже почували себе там, як у власній домівці. Досі нашою домівкою була моя палата в госпіталі, а тепер нею так само став і цей готельний номер.

За вечерею Кетрін накинула на плечі мій френч. Ми зголодніли, а вечеря була смачна, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Пив переважно я, але й Кетрін випила трохи, і це враз піднесло її настрій. Їли ми вальдшнепа з картопляним суфле та пюре з каштанів, салат, а на десерт — сабайон.

— Гарна кімната, — сказала Кетрін, — Премила кімната. Треба було нам тут оселитись на весь той час, що ми жили в Мілані.

— Кімната кумедна, але приємна.

— Розпуста — чудова річ, — сказала Кетрін. — Люди, що вдаються в неї, мають, як видно, непоганий смак. Цей червоний плюш просто чарівний. Саме те, що треба. I дзеркала дуже гарні.

— Ти мила дівчинка.

— Не знаю тільки, як прокидатися в такій кімнаті вранці. Але загалом вона пречудова.

Я налив собі ще келих сент-естефа.

— Треба б нам утнути щось справді гріховне, — провадила Кетрін. — А то все, що ми робимо, таке звичайне і невинне. Аж не віриться, що ми грішимо.

— Ти чудо-дівчинка.

— От тільки голодна. Страшенно голодна.

— Ти чарівна простосерда дівчинка.

— Я таки простосерда. Ніхто, крім тебе, цього не зрозумів.

— Колись, як ми ще тільки познайомилися, я півдня уявляв собі, як ми підемо разом у готель «Кавур» і як все буде.

— Ач який нахаба. Та це ж не «Кавур», правда?

— Ні. Там нас не прийняли б.

— Колись ще приймуть. Але бачиш, які ми різні, любий. Я ніколи ні про що таке й не думала.

— Так-таки зовсім не думала?

— Ну хіба що трішечки, — сказала вона.

— Ти в мене золото.

Я налив ще келих вина.

— Я дуже простосерда, — сказала Кетрін.

— Спершу я так не думав. Мені здавалося, що ти схибнута.

— А я й була трохи схибнута. Але не так, щоб дуже. Скажи, я не нагонила на тебе страху, любий?

— Чудова річ вино, — мовив я. — З ним забуваєш усі прикрощі.

— Прекрасна річ, — сказала Кетрін. — Але від нього ж таки в мого батька страшенна подагра.

— У тебе є батько?

— Так. А в нього подагра. Знайомитись тобі з ним зовсім не обов'язково. А ти маєш батька?

— Ні,— сказав я. — Маю вітчима.

— Він мені сподобається?

— Тобі з ним теж не обов'язково знайомитись.

— Нам так хороше вдвох, — сказала Кетрін. — А більш мене ніщо не обходить. Яка я щаслива, що я твоя дружина.

Прийшов офіціант і забрав посуд. А трохи згодом ми затихли, і чути було, як надворі шумить дощ. Знизу, з вулиці, долинув гудок автомобільного ріжка.

— Та чую, все за мною мчиться

Часу крилата колісниця, —

сказав я.

— Я знаю цей вірш, — сказала Кетрін. — Його написав Марвелл. Але то про дівчину, що не хотіла жити з чоловіком.

Голова в мене була ясна й холодна, і я волів розмовляти про речі суттєві.

— Де ти думаєш родити?

— Не знаю. По змозі в найкращому місці.

— Як ти все влаштуєш?

— По змозі якнайкраще. Не тривожся, любий. Поки скінчиться війна, ми ще, може, матимем не одну дитину.

— Скоро вже