Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Отож виявляється, що у вищевказаного потерпілого на момент смерті Марс транзитував у Венері, що згідно засад традиційної Астрології має чимало аналогій з хутровими Тваринами. Водночас його Сонце в Рибах вказує на найслабші частини тіла, наприклад кісточки ніг. Схоже, що смерть потерпілого була точно передбачена в його Гороскопі. Якби Поліція зважала на застереження Астрологів, багатьох людей можна було б урятувати від нещастя. Розташування планет чітко вказує, що винуватцями цього жахливого Вбивства були хутрові Тварини, найпевніше Лиси, дикі або ті, що втекли з ферми (або обидві групи змовилися), котрі якимсь чином загнали жертву в сильце, що їх там віддавна ставлять люди. Потерпілий потрапив у надзвичайно жорстоку пастку, яку називають «шибеницею», і повис на якийсь час у повітрі. Це відкриття підводить нас до певних загальних висновків. Нехай Поліція перевірить, де саме в усіх жертв перебував Сатурн? У всіх Сатурн знаходився у тваринячих знаках, а пан Голова крім того ще й у Тільці, а це віщує наглу смерть від задушення, заподіяну Твариною…

Додаю також вирізку з газети, де аналізують повідомлення про якогось невідомого досі Звіра, поміченого на Опольщині. Буцім убиває інших Тварин одним ударом лапи в груди. Нещодавно я бачила по телевізору відео, зроблене мобільним телефоном, там чітко видно молодого Тигра. Усе це відбувається на Опольщині, отже, недалеко від нас. Може, це якісь Тварини із зоопарку, які врятувалися під час повені й тепер живуть на волі? У будь-якому разі справу варто дослідити, хоча б тому, що місцеве населення, як я помітила, поступово охоплює хворобливий переляк, навіть паніка…

Я писала листа, коли хтось несміливо постукав у двері. Це була Письменниця, Попеляста.

— Пані Душейко, — озвалася вона з порога. — Що тут коїться? Ви чули?

— Не стійте на порозі, бо протяг. Увійдіть.

На ній був вовняний светр із ґудзиками, довгий, майже до п’ят.

Вона придріботіла й сіла на краєчку стільця.

— І що з нами буде? — драматично запитала Письменниця.

— Боїтеся, що й нас повбивають Тварини?

Вона сахнулася.

— Я не вірю у ваші теорії. Це абсурд.

— Мені здавалося, що у вас, як Письменниці, є уява й здатність фантазувати, а не ховатися від того, що на перший погляд здається невірогідним. Ви маєте знати, що все, про що ми можемо подумати — це якийсь різновид дійсності, — процитувала я Блейка, і це, здається, справило на неї певне враження.

— Я б жодного рядка не написала, якби міцно не стояла на землі, пані Душейко, — мовила вона офіційним тоном чиновниці, а тоді додала тихіше: «Не можу собі цього уявити. Скажіть, його задушили жуки?».

Я поралася, заварюючи чай. Чорний. Хай врешті побачить, що таке справжній Чай.

— Так, — відповіла я, — він увесь був у цих Комахах, вони позалазили йому до рота, легень, шлунка, у вуха. Жінки казали, що Жуки його обсіли. Я цього не бачила, але можу собі достеменно уявити. Скрізь Плоскотілка Кровоколірна.

Вона пильно придивлялася до мене. Я не могла збагнути її погляду.

Нарешті я налила чай.

14. Падіння

Хитрун, який розпитує багато,

І сам не знає, що відповідати.

По мене приїхали із самого ранку й сказали, що мушу складати зізнання. Я відповіла, що постараюся заїхати до них цього тижня.

— Ви нас не зрозуміли, — відповів молодий поліцейський, той самий, що колись працював із Комендантом. Після його смерті молодого підвищили, і тепер він був начальником відділку в місті. — Ви поїдете з нами зараз до Клодзька.

Сказав це таким тоном, що я не заперечувала. Лише замкнула дім і про всяк випадок узяла із собою зубну щітку й мої таблетки. Ще чого доброго зі мною там станеться напад.

Оскільки два тижні лляли дощі й усе позаливало, довелося податися довшою дорогою, асфальтовою, яка була безпечніша. Коли ми з’їжджали із Плоскогір’я в котловину, я побачила стадо Козуль; вони стояли й без страху дивилися на поліційний «газик». Я з радістю зрозуміла, що їх не знаю, це було якесь нове стадо, котре прийшло, мабуть, із Чехії на нашу соковиту зелену полонину. Поліцейських Козулі не зацікавили. Чоловіки не розмовляли ані зі мною, ані поміж собою.

Мені дали чашку «Нескафе» з несправжніми вершками, і допит почався.

— Ви повинні були відвезти Голову додому? Це правда? Розкажіть нам, будь ласка, докладно, по хвилинах, що саме ви бачили?

І ще безліч схожих запитань.

Мені не було чого особливо розповідати, але я намагалася точно передавати деталі. Сказала, що вирішила зачекати на Голову на вулиці, бо в клубі був страшенний галас. Ніхто більше не зважав на буферну зону й усі курили в приміщенні, що погано на мене впливало. Тому я сіла на східцях і задивилася на небо.

Там після дощу з’явився Сіріус, піднялося дишло Великого Возу… Я подумала про те, чи зорі нас бачать. А коли так, то що вони про нас думають. Невже справді знають наше майбутнє, невже нам співчувають? Може, через те, що ми стримимо в нашій дійсності, без будь-якої можливості руху? Але я також подумала, що попри все, незважаючи на нашу тендітність і невігластво, ми маємо над зорями величезну перевагу — на нас працює час, даючи рідкісну можливість перетворити страждання й біль цього світу на щастя й спокій. Це зорі ув’язнені у власній силі й тому неспроможні нам допомогти. Вони лише проектують мережі, снують на космічних верстатах основи, які ми повинні заповнити власним візерунком. І тоді мені спала на думку цікава Гіпотеза. Може, зорі бачать нас так само, як ми, наприклад, бачимо своїх Собак — усвідомлюючи більше, ніж вони, ми в певні моменти краще знаємо, що для них буде добре; водимо їх на повідку, щоб вони не загубилися, стерилізуємо, щоб безладно не розмножувалися, возимо до ветеринара, аби лікувати. А вони не розуміють, що це, навіщо, з якою метою. Але скоряються нам. То може, ми теж повинні скоритися впливові зірок, але водночас пробудити нашу людську вразливість. — От про що я думала, сидячи на східцях під дашком. А коли побачила, що більшість людей виходить, і пішки або машинами прямує додому, то увійшла досередини, щоб нагадати Голові, що відвезу його додому.

Але його там не було. Я перевірила туалети й обійшла клуб довкола. Розпитувала всіх цих підпилих грибників, куди він подівся, але ніхто не зміг мені нічого гаразд пояснити.