Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
— Це правда, що саме ви знайшли тіло нашого Коменданта? — запитала мене ця жінка, поглядом шукаючи високої чоловікової постаті.
Я притакнула.
— І вам не було страшно?
— Певне, що так.
— Знаєте, усе це сталося із друзями мого чоловіка. Він був з ними дуже близький. Чоловік, мабуть, теж боїться, хоча я не достеменно знаю, які саме справи їх об’єднували. Мене тільки одне непокоїть… — вона завагалася й замовкла. Я глянула на неї, чекаючи на закінчення фрази, але жінка лише похитала головою, і в її очах зблиснули сльози.
Музика стала ще гучнішою й більш хвацькою, бо заграли «Соколів». Усі, хто досі сидів, схопилися з місць, як обпечені, й кинулися до танцю. Я не збиралася перекрикувати людину-оркестр.
Коли її чоловік вигулькнув з натовпу з якоюсь вродливою Циганкою, його дружина смикнула мене за вовчу лапу.
— Ходи, покуримо.
Вона сказала це так, що стало зовсім неважливо, курять тут чи ні. Тому я не заперечила, хоча й кинула курити років із десять тому.
Ми пробралися крізь юрбу, яка штовхалася й тягнула нас танцювати. Підпилі грибники перетворили все навколо на діонісійську оргію. Ми з полегшею стали надворі, у плямі світла, яке падало з вікон клубу. Був мокрий червневий вечір, пахло ясмином. Саме перестав падати теплий дощ, але небо не проясніло. Скидалося на те, що зараз знову поллє. Я пригадала такі вечори з мого дитинства, і раптом мені стало страшенно сумно. Я не була певна, чи хочу розмовляти із цією стривоженою, розгубленою жінкою. Вона нервово закурила, глибоко затягнулася й мовила:
— Не можу про це не думати. Мертві тіла. Знаєте, коли він повертається з полювання, то жбурляє на кухні чверть козулі. Вони звичайно ділять її на чотири частини. Темна кров розтікається по столі. Потім ріже це на шматки й кладе до морозилки. Проходячи повз холодильник, я завжди думаю, що там лежить порубане тіло. — Вона знову затягнулася димом сигарети. — Або підвішує мертвих зайців узимку на балконі, щоб стали м’якшими, і вони висять там з розплющеними очима й засохлою кров’ю на носах. Знаю, знаю, це все нерви, я занадто вразлива, мені треба лікуватися.
Жінка глянула на мене з раптовою надією, ніби чекала на моє заперечення, а я подумала, що на цьому світі ще залишилися нормальні люди. Але я навіть не встигла відповісти, бо вона знову заговорила:
— Пригадую, коли я була маленькою, то чула оповідки про Нічного Мисливця. Знаєте?
Я заперечно похитала головою.
— Це місцева легенда, здається, ще німецька. Буцім ночами ходив Нічний Мисливець, який полював на поганих людей. Літав на чорному лелеці, супроводжуваний собаками. Усі його боялися, на ніч зачиняли двері на колодку. І от якийсь тутешній хлопець, може, з Нової Руди чи Клодзька, гукнув якось у комин, аби Нічний Мисливець вполював щось для нього. Кілька днів потому до хлопцевої хати крізь комин упала чверть людського тіла, і так діялося ще тричі, доки тіло не склали докупи й не поховали. Мисливець відтоді не з’являвся, а його собаки перетворилися на мох.
Я здригнулася від холоду, яким раптом війнуло з лісу. Видиво Собак, які перетворюються на мох, не зникала мені з-перед очей. Я закліпала повіками.
— Химерна оповідка, наче поганий сон, правда? — Жінка закурила другу сигарету, і я помітила, що в неї тремтять руки.
Мені хотілося якось її заспокоїти, але я не знала, як. Я ще ніколи в житті не бачила людини на межі нервового зриву, тому поклала вовчу лапу їй на плече й легенько погладила.
— Ви добра Людина, — сказала я, а вона глянула на мене очима Марисі й раптом заплакала. Схлипувала тихенько, як дівчинка, тільки плечі здригалися. Довгенько це тривало, певне, їй чимало треба було виплакати. Мені довелося стати свідком цього, залишатися з нею й дивитися. Здається, вона нічого іншого не чекала. Я обняла її, і ми стояли так разом у світляній плямі з вікна клубу — несправжній Вовк і тендітна жінка. Миготіли тіні танцюристів.
— Поїду додому. Сил більше немає, — жалібно сказала вона.
Із клубу долинало голосне гупотіння. Знову танцювали під «Соколів», цього разу у версії диско, мабуть, вони сподобалися всім більше, ніж інші пісні, тож до нас раз-у-раз долітало: «Гей! Гей!». Наче вибухи гармат. Я трохи подумала.
— Їдь, — вирішила я. Те, що ми перейшли на «ти», принесло мені полегшу. — Зачекаю на твого чоловіка й відвезу його. Я готова. Однаково чекаю на сусіду. Де саме ви живете?
Вона назвала одну з тих вулиць, що були за Поворотом Волового Серця. Я знала, де це.
— Ні про що не турбуйся, — сказала я. — Набери води до ванни й відпочинь.
Вона витягла ключі з торбинки й завагалася:
— Інколи я думаю, що можна зовсім не знати людини, з якою живеш стільки років, — вона дивилася мені в очі з таким жахом, що я заціпеніла, зрозумівши, про що їй ідеться.
— Ні, це не він. Це точно не він. Я напевне знаю, — відповіла я.
Цього разу вона глянула на мене запитально. Я завагалася, чи варто їй узагалі про це говорити.
— Колись у мене були дві Суки, вони пильно стежили, аби все ділилося порівну, як належить — їжа, пестощі, привілеї. У Тварин взагалі дуже сильно розвинене почуття справедливості. Пригадую їхній погляд, коли я зробила щось не так, наприклад, неслушно насварила або не дотримала слова. Тоді вони дивилися з таким докором, наче не могли цього збагнути, ніби я порушила священний закон. Я навчалася в них азів справедливості, — я замовкла на хвилинку, а тоді додала: «У нас є світогляд, а в Тварин — світовідчуття, розумієш?».
Вона закурила нову сигарету.
— І що з ними трапилося?
— Їх більше немає.
Я насунула собі вовчу маску щільніше на обличчя.
— У них були власні ігри, коли вони дурили одна одну для забави. Варто було одній знайти якусь давно забуту кістку, як друга, не знаючи, як її забрати, вдавала, що шляхом їде авто, котре треба оббрехати. Тоді перша випускала костомаху й
