Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Він теж приїхав через грозу й підраховував зламані високі смереки.

— Ви знаєте Плоскотілку Кровоколірну? — запитала я в нього, перейшовши після ґречних привітань до суті Справи.

— Знаю, — відказав він. — Так, у загальному.

— А вам відомо, що вона відкладає яйця в стовбурах дерев?

— На жаль, відомо. — Я помітила, що він силкується зрозуміти, куди це я хилю. — Таким чином вона нищить повноцінні дерева. Але до чого це ви ведете?

Я коротко висвітлила йому проблему. Розповіла майже те саме, про що говорив мені Борос. Проте зустрівши погляд Вовчого Ока, я зрозуміла, що він має мене за ненормальну. Він поблажливо усміхнувся й звернувся, як до дитини:

— Пані Душенько…

— Душейко, — виправила я.

— Ви дуже добра жінка. Усім так переймаєтеся. Але ж ви не думаєте, що слід припинити вирубку дерев через плоскотілку в стовбурах? У вас знайдеться щось холодне випити?

З мене раптом вийшла вся енергія. Він не сприймав мене серйозно. Якби я була Боросом або Чорним Плащем, тоді б він, можливо, вислухав, намагався щось довести, сперечався. Але я була для нього старою жінкою, повністю схибленою на відлюдді. Непотрібною й неважливою. Хоча не можна сказати, щоб він погано до мене ставився. Я навіть відчувала його симпатію.

Я пошкандибала додому, а він за мною. Вмостився на терасі й видудлив півлітра компоту. Дивлячись, як він п’є, я собі подумала, що могла б до цього компоту вичавити йому сік із конвалії або сипнути снодійний порошок, який мені виписав Алі. І коли б він заснув, то зачинила б його в котельні й там потримала якийсь час на хлібі й воді. Або навпаки, відгодовувала б і щодня перевіряла товщину пальця, чи він уже годиться для печені. Ото б він навчився послуху.

— Немає більше незайманої природи, — просторікував молодик, і тоді я зрозуміла, хто він насправді, цей лісник: чиновник. — Уже запізно. Природні механізми порушено, треба все контролювати, щоб не сталося якої катастрофи.

— Нам загрожує катастрофа через Плоскотілку?

— Певне, що ні. Нам потрібне дерево для сходів, підлог, меблів, паперу. Як ви це собі уявляєте? Що ми ходитимемо по лісі навшпиньках, бо там розмножується плоскотілка кровоколірна? Треба повідстрілювати лисиць, бо коли цього не зробити, їхня популяція зросте настільки, що це загрожуватиме іншим видам. Декілька років тому зайців було так багато, що вони нищили посіви…

— Можна було б скидати їм контрацептивні засоби, аби Тварини більше не розмножувалися, а не вбивати.

— Е-е-е, знаєте, скільки це коштує, та й не ефективне воно. Один замало з’їсть, інший забагато. Мусимо стежити за якимсь порядком, якщо вже природний не існує.

— Лиси… — почала було я, пригадавши поважного Консула, який мандрував до Чехії й назад.

— От-от, — перебив він мене. — Ви можете собі уявити, яку загрозу несуть, наприклад, такі лиси, випущені на волю? На щастя, частину з них уже переловили й відвезли на іншу ферму.

— Ні, — застогнала я. Мені важко було змиритися із цією думкою, але я втішила себе, що вони, принаймні, побули трохи вільними.

— Ці лиси більше не могли жити на волі, пані Душейко. Загинули б. Полювати не вміли, у них змінилося травлення, м’язи ослабли. Що їм з чудового хутра в лісі?

Він глянув на мене, і я помітила, що його райдужка має дуже неоднорідну пігментацію. Зіниці були абсолютно нормальні, круглі, як у кожного з нас.

— Не варто так перейматися. Не переживайте за долю всього світу. Усе буде добре, — він підхопився зі стільця. — Ну, до роботи. Будемо звозити ці смереки. Може, ви хочете купити трохи дров на зиму? Така нагода.

Я не захотіла. Коли він поїхав, я дошкульно відчула тягар власного тіла, і справді не мала жодного бажання йти на якийсь бал, тим більше до нудних грибників. Люди, які цілими днями вештаються лісом у пошуках грибів, мають бути неймовірно нецікавими.

* * *

Мені було гаряче й незручно в моєму костюмі; хвіст волочився по землі й доводилося пильнувати, аби не наступити на нього. Я під’їхала Самураєм до будинку Матоги й чекала, милуючись його півоніями. За мить він з’явився у дверях. Я заніміла від захвату. Матога був у чорних черевиках, білих панчохах і чудовій квітчастій сукенці з фартушком. На голові червоніла шапочка, підв’язана стрічками.

Він був розлючений. Сів біля мене й до самого клубу не озвався жодним словом. Тримав на колінах свій червоний головний убір, який одягнув лише тоді, коли ми зупинилися біля дверей клубу.

— Як бачиш, у мене абсолютно немає почуття гумору, — сказав він.

Усі з’їхалися сюди відразу після служби Божої за здоров’я грибників, саме починали виголошувати тости, які із завзяттям підхоплював Голова. Він був настільки впевнений у власній привабливості, що прийшов просто в костюмі, убравшись, таким чином, самим собою. Більшість прибулих лише зараз переодягалася в туалеті; мабуть, вони не посміли прийти в маскарадних костюмах до костелу. Але був тут і ксьондз Шелест, вигляд він мав хворобливий. У своїй чорній сутані теж скидався на когось, хто лише переодягнувся за ксьондза. Запрошений Ансамбль сільських господинь заспівав кілька народних пісень, а тоді залунав оркестр, що складався з одного чоловіка, котрий вміло вигравав на клавішних, досить непогано наслідуючи всі відомі хіти.

Так це все виглядало. Гриміла гучна й настирлива музика. Важко було під неї розмовляти, тому всі заходилися біля салатів, бігосу й м’ясива. У плетених кошиках у формі різноманітних грибів стояли пляшки горілки. Попоївши й перехиливши кілька чарок, ксьондз Шелест підвівся й почав прощатися. Лише потому люди пішли в танець, наче досі присутність ксьондза їх стримувала. Звуки відлунювали від високої стелі старого клубу і з гуркотом спадали на танцюючі пари.

Неподалік від мене сиділа худенька жінка в білій блузці, напружена й штивна. Вона нагадувала мені Сучку Матоги, Марисю, така була нервова, уся аж тремтіла. Раніше я бачила її, коли вона підійшла до підпилого Голови й кілька секунд із ним розмовляла. Він нахилився над нею, тоді нетерпляче скривився. Схопив жінку за плече й, мабуть, сильно стиснув, бо та шарпнулася. Тоді махнув рукою, немов відганяючи набридливу Комаху, і зник поміж танцюючих пар. Тож я подумала, що це була, певне, його дружина. Вона повернулася до столу, колупала виделкою бігос. А що Матога мав неабиякий успіх у своєму костюмі Червоної Шапочки, я підсіла до неї ближче й назвалася. «А, це ви», — промовила вона, і на її обличчі з’явилася подоба усмішки. Ми спробували поговорити, але до гучної музики додалося ще й гупотіння танцюристів по